Глава 20

Навколо була темрява. Серце шалено калатало. Андрій пам'ятав свій сон. Тепер він знав, де ховався Юра. Він не просто так сказав знову відчинити двері лікарні. Він там добивав жертв викрадень і аварій, які потрапляли у місцеву лікарню.

Але зараз його цікавило зовсім інше. А точніше інша - Яна. Він спочатку не подумав про неї. Але їх бачили разом. І не хто-небудь, а Уляна та Влад. Тож коли вони його не знайдуть, почнуть шукати її, а вона у бібліотеці.

Андрій дістав телефон. Годинник показував четверту годину ранку. Він спробував швидко піднятися, але наступив на ліхтарик і впав на матрац, вдарившись головою об тарілку. Тарілка розбилася.

Він видихнув. Треба було зібратися з думками. Андрій знову подивився на телефон, зв'язок показував одну поділку. Він сподівався, що цього вистачить.

Зайшовши в інтернет, в першу чергу він почав шукати, коли саме буде повний місяць. Андрій знав, що ритуал вони будуть намагатися виконати в строго відведений час. Інтернет довго завантажувався, але видав йому час - 5 годин і 36 хвилин ранку. Андрій видихнув, час у нього ще був. Після цього він вирішив дізнатися, коли на вулиці почне сіріти. На це інтернет показав - 5 годин і 45 хвилин. Тож за дев'ять хвилин вони повинні будуть зникнути з вулиці, а значить це буде чи дім Володимира, чи кафе в якому працює Влад. І останній час, який цікавив Андрія, це час світанку, коли з'являться перші сонячні промені. Інтернет показував - 6 годин і 19 хвилин. Тож ще 34 хвилини вони можуть бути на вулиці, хоч і дуже ослаблені.

Андрій намацав ліхтарик і присвітив на стіну, туди де мала бути кнопка. Натиснувши на неї, щось клацнуло і стіна трохи зсунулася. Він відкрив її та збирався виходити, аж раптом зупинився. Подивившись на уламку тарілки, Андрій вирішив узяти один, найгостріший, як йому здалося. Залишивши ліхтарик і закривши за собою таємну стіну, він вибрався на вулицю. Йому не хотілося привертати до себе уваги, тож ліхтарик точно був зайвим.

На вулиці було трохи хмарно і пускався маленький дощик. І все одно Андрій міг роздивитися силует повного місяця. Чомусь йому здавалося, що на момент ритуалу хмари повністю розійдуться.

Підійшовши до паркану, він визирнув на вулицю, щоб переконатися, що його не шукають. На вулиці нікого не було. Місто жило своїм життям. Андрій був майже впевнений, що більшість мешканців просто чекали, коли вранці чи вночі у воді з'явиться присмак крові. Вони напевно знали, хто робить всі ці вбивства і просто були раді, що це доводилося робити не їм. Хоча можливо все було не так, Андрій міг лише здогадуватися.

Він невеличкими перебіжками рухався у сторону бібліотеки. Інколи він зупинявся біля деяких кущів, щоб перевести подих і перечекати, коли повз нього пройдуть люди. Андрія видавала його шкіра, звичайного кольору.

Шлях, на який потрібно було трохи більше десяти хвилин, зайняв у нього двадцять хвилин. Підійшовши до бібліотеки, він побачив, що усюди було вимкнене світло. Про всяк випадок він смикнув ручку, двері були зачинені. Тож це була правда, їй дійсно потрібна була допомога.

Подивившись на годинник, Андрій почав рухатися у сторону озера. Часу на те, щоб знайти лікарню не було. Він не знав, де саме знаходилася та вулиця. Ні у спогадах Олега, ні уві сні не було ніяких орієнтирів.

Тож він короткими перебіжками попрямував до озера. Андрій проходив недалеко від хостела, але він навіть не подумав туди заходити. Зараз його цікавила Яна.

Шлях до площі зайняв ще п'ятнадцять хвилин, і п'ять хвилин до кафе "Зелений гай". Тільки після того, як він пройшов повз кафе, Андрій випростався і розім'яв спину. Годинник показував п'ять хвилин шостого.

Андрій намагався спускатися по схилу якомога швидше, але мало не впав декілька разів, тож він трохи вповільнив свій крок. Для того, щоб цілим спуститися до поляни.

Вже наближуючись до озера він чув голоси. Ще не вдавалося розібрати, що саме вони кажуть. Але він не сумнівався, що говорить саме Юра, і відповідає йому Таня. Влада та Уляни він не чув, але знав, що вони поруч, зазвичай вони говорили небагато.

А от Яни він не чув. Андрій сподівався, що він не спізнився.

Спустившись в самий низ він зупинився у тіні дерев та кущів. Поляна була підсвічена завдяки свічкам, що стояли колом. Всередині стояло дерев'яне ліжко, на якому вбили Олега. До ліжка була прив'язана Яна. Тканиною їй затулили рота, тож вона видавала якісь звуки, але нічого конкретного сказати не могла.

З-за хмар вийшов місяць і освітив усе навколо. У озері з'явилося віддзеркалення повного місяця. Андрій видихнув з полегшенням, його не помітили. Але все одно він присів. Андрій вирішив підібрався трохи ближче. Він знаходився на самому краю світла і тіні. Цього було достатньо, щоб чути розмову четвірки, що зібралася.

- Ось, що буває, коли заважаєш тим, хто робить добру справу для міста, - сказала Таня, стоячи над Яною.

- Даремно ти допомогла втекти своєму "хлопцеві", - відізвався Юра.

Яна намагалася щось сказати, але тканина у роті заважала.

- Так, так, так… Ми це вже обговорювали і проходили, - звернулася Таня до Яни. - Ми знаємо, ким ти нас вважаєш. Але це не змінить того, що ти закінчиш так само як і твій батько, на цьому самому ліжку.

Дівчина знову намагалася щось сказати, і декілька раз смикнула руками, але це нічого не дало.

- Змирися! Він вже втік з міста. Тож його місце займеш ти. Нічого не подієш… - втрутився Влад.

- Вже скоро? - запитала Уляна.

- Ще хвилин п'ятнадцять і можна починати, - відповів Юра, подивившись на годинник.

Андрій не знав як йому їх зупинити. Потрібно якось відвернути їх увагу. І щоб вистачило часу. Він дістав свій телефон і встановив два будильники. Перший повинен сповістити, коли почне сіріти на вулиці, другий будильник сповістить про світанок, а значить все скінчиться.

Взявши у руки уламок тарілки, Андрій сподівався дістатися до когось з четвірки. Краще за все було б підійти до Юри, але як раз він стояв до нього обличчям. А от Влад та Уляна стояли спинами. Тож до когось з них Андрій сподівався дістатися.