Глава 19

Уві сні йому знову було вісімнадцять років. Він вперше, без батьків, з друзями поїхав на море в Одесу. Вони розважалися, купалися у морі, загоряли. По ночах ходили у клуби та пили багато алкоголю. Оговтувалися ближче до обіду, і знову пляж та море.

Всі дні цього відпочинку злилися в один, бо майже нічим не відрізнялися між собою. Окрім одного, передостаннього дня. Вони як завжди ввечері гуляли по набережній і побачили вивіску - "Дізнайся свою долю". Ради забави вони туди зайшли. Усі вони вже випили, тож були на веселі, і Андрій майже нічого не пам'ятав, що йому тоді говорили, окрім одного:

- Ти зустрінеш свою долю! - казала жінка, майже замогильним голосом. Вона дивилася Андрію прямо в очі, і по шкірі Андрія пробігли мурашки. - Біля великої води... ти знайдеш її... Їй буде потрібна твоя допомога! - у цей момент Андрій протверезів, йому хотілося, щоб жінка припинила говорити, але вона продовжила: - Тоді вирішиться доля багатьох! На твій день народження, через декілька років. Але у тебе є вибір, можеш не приходити! У будь-якому випадку, дівчина біля великої води буде потребувати тебе!

Після цього жінка нарешті відпустила Андрія і він у той вечір більше не пив. Був задумливим, друзі ж посміялися з нього, що він такий довірливий. Але він щось відчув.

Картинка змінилася, і ось Андрій наступною весною їде сам на море, до великої води. Відтоді він кожну весну їздив на море, на свій день народження і чекав, коли якась дівчина буде потребувати його. Але нічого не відбувалося.

- А чи до тієї великої води ти їздив? - з'явився чоловік з тростиною і звернувся до Андрія. - Чи там ти її шукав? - чоловік вдарив тростиною об дерев'яний настил, що був на пляжі.

Андрій прокинувся. Його розбудив гучний звук, в кімнату відчинили двері. Це був Станіслав.

- Що ж... - почав він. - Мушу з тобою попрощатися. Більше ми з тобою не побачимося.

Андрій на диво швидко прийшов до тями після денного сну. Наче і не спав. Тож міг підсмикнути свого співрозмовника. 

- Побачимося! - зневажливо відповів Андрій. - Ти будеш забирати мій знекровлений труп з поляни біля озера!

Станіслав декілька секунд стояв мовчки, уважно дивлячись на Андрія.

- І все ж таки ти дуже розумний хлопчина! Шкода тебе…

- Так відпусти мене! - Андрій нарешті встав, підійшов до ґрат і вдарив по ній рукою.

- Дуже шкода, - після цього Станіслав вийшов, зачинив за собою двері, клацнув замок.

Знову Андрій залишився сам. Годинник показував сьому годину вечора, він знав, що скоро почне сутеніти, а ще через пів години, чи може трохи більше настане темрява. І тоді за ним прийдуть!

Але до того часу, коли з вулиці зникнуть всі люди, у нього ще був час. Андрій сів на подобу ліжка і почав згадувати сон. Дійсно, він їздив на море з однією простою метою, зустріти дівчину, якій він потрібен. Слова ворожки здалися йому правдивими. Хто знає, можливо у неї був дар, чи вона якось спромоглася відчути майбутнє, через його можливості некроманта. Однак сон, який йому наснився, надав поживу для розуму. Що, якщо весь цей час він помилявся, і велика вода це не море, а озеро?! Можливо ворожка казала про озеро, біля якого постійно відбуваються жертвоприношення...

Андрій став на "ліжко" і глянув у вікно, яке було майже під самою стелею. На вулиці сіріло. Він вже був одного разу зачинений у будівлі, і тоді так і не наважився вибити скло. Цього разу він би точно його вибив, якби не те, що це було новітнє євро вікно з декількома склопакетами, які голими руками не виб'єш. Та й вибити було нічим. Андрій вдарив скло кулаком один раз, не з усієї сили, і зрозумів, що не зможе цього зробити. А ногою він просто не дістане до вікна. Тож він повернувся і почав хитати решітку, сподіваючись, що вона десь, якось піддасться.

Так пройшло п'ять, десять хвилин. У вухах вже дзвеніло від звуку металу, але Андрій не зупинявся. У нього залишалося зовсім трохи часу, щоб вибратися з пастки. Він так затято розхитував решітку, що не почув, як об скло вікна вдарився камінець, а потім ще один і ще один.

Врешті решт великий камінь розбив скло і вдарив Андрій в потилицю. Від несподіванки він навіть крикнув. Потираючи голову, Андрій обернувся і побачив камінь, який його вдарив, і багато уламків скла.

- Андрій?! - на вулиці була Яна.

- Яна? - він швиденько забрався на "ліжко", і як міг визирнув. Дівчина стояла опираючись на коліна, вона швидко дихала, Андрій навіть зміг побачити крапельки поту на її обличчі. Їй було погано. - Але як, тебе не повинно тут бути!.. - він за неї переживав.

- Але... я тут... - вона говорила повільно, роблячи паузи, наче пробігла марафон. - Зможеш... вилізти?

- Спробую.

Андрій зістрибнув на підлогу і взяв камінь, він почав вибивати уламки скла з рами, щоб випадково не розірвати собі черево. Багато часу це не зайняло і вже через декілька хвилин він дерся у не дуже велике вікно.

Коли через віконну раму пройшли плечі й Андрій виставив вперед руки, він був впевнений, що зможе вилізти. Повільно він просовував своє тіло вперед. Вибравшись по пояс і перехилившись, він відчув, як невеликий уламок скла все ж таки порізав йому черево. Але про це він зараз не переймався. Його більше турбувало падіння на землю майже з трьох метрів.

- Я піймаю! - Яна повільно підійшла під вікно, їй досі було тяжко стояти.

- Ти пила сьогодні кров? - Андрій був невпевнений, що це гарна ідея, якщо його буде ловити виснажена дівчина.

- Так, - відповіла вона, але в останню мить відвела погляд.

- Яна! - дівчина подивилася на Андрія, який кумедно стирчав з невеличкого вікна. - Подивися мені в очі і скажи, що ти нещодавно пила кров! - вона промовчала. - Відійди! Ти виснажена, я не хочу тобі нашкодити.

- Але я тебе впіймаю, - тепер в голосі не було впевненості.

- Відійди! - Андрій злився. І не тільки тому, що вона йому збрехала, але й тому, що ця розмова затягнулася, і скло сильніше різало черево.