Глава 18

Коли він отямився, вже був світанок. Яни ніде не було. У Андрія боліла та паморочилася голова. Він ніби всю ніч пив і зараз у нього було похмілля. Він обперся на лікті. З його грудей на підлогу з'їхав листочок з його блокнота.

"Вибач, я мала йти. Наближався світанок. Не йди до хостела, залишайся у цьому будинку! Тебе не повинні знайти. Вночі я повернуся!!!"

Вона не написала своєї адреси. Але Андрій її й так вже знав. Він спробував піднятися, але в очах потемнішало. Тож він вирішив не поспішати. Спочатку він повернувся на бік, потім повільно сів і так просидів хвилин п'ять. Андрій дотягнувся до телефону, що лежав на підлозі серед уламків дзеркала, той був цілий. Коли стало краще, він підповз до стіни, і з її допомогою все ж таки став на ноги.

Андрій думав про прохання Яни. Але залишатися і просто чекати він не міг. Скоріш за все, денні люди не знали Яну, отже вони його не будуть шукати у неї вдома. Андрій повільно пішов сходами вниз.

Для того, щоб вибратися на вулицю йому знову довелося стати рачки. Світло вдарило в очі. Тож він проліз ще декілька метрів і сів, звикаючи до денного світла. Йому здавалося, що він не бачив сонячного світла декілька тижнів, спогади Олега трохи збили його с пантелику.

Хвилин через десять Андрій нарешті вирішив, що йому стало краще, тож погойдуючись він пішов у сторону міста. Він міг би загубитися, але Олег дійсно показав йому багато, у тому числі й швидкий шлях з будинку до поляни, а там він вже не заблукає.

Перші хвилин п'ять було дуже важко йти, але йому допомагали дерева, на які він спирався. Коли він вже дійшов до поляни, стало трохи краще, в голові почало прояснятися і він почав йти трохи швидше.

Коли він піднявся по схилу і вже бачив перші будівлі, то зупинився. Він згадав слова Яни, що на нього полює все місто. Крім того, він згадав, що Влад працював офіціантом у кафе, в якому вони їли. Через секунду Андрій згадав, що зараз день, і Влада скоріш за усе тут немає. І все ж таки він не наважувався йти далі.

Андрій пригадав, що Таня голова нічної поліції. Уляна працює вночі у хостелі, а Влад офіціант. От тільки Андрій не знав, чим займається Юра, і це його трохи лякало.

На вулиці Андрій не побачив людей, тож він все ж таки вирішив ризикнути і дістатися до Яни, хоч будинок був по іншу сторону міста. Андрій майже пробіг головну площу, де було всього декілька людей, і як тільки з'явилась можливість, він звернув з головної вулиці, і пішов невеличкими вуличками міста. Інколи на шляху траплялися люди, але вони виглядали байдужими. Андрій хотів сподіватися, що це так, але знав, що за ним слідкують.

Він пришвидшив крок. І коли вже був недалеко від хостела, він почув звук, який сподівався не почути. Це була сирена поліцейської машини. Андрій йшов, як ні в чому не бувало, не звертаючи уваги на звук. І все одно, машина під'їхала і зупинилася поруч.

- Пане Андрію, - це був шеф денної поліції, Станіслав.

- Доброго дня, пане Станіслав... - Андрій не міг пригадати, як чоловіка по-батькові.

- Юрійович! - нагадав той.

- Так, вибачте... Ви щось хотіли?

- Так, ми саме вас шукали, - поліцейський був радісний. - Здається ми знайшли вашу машину. Але вона трохи побита і у неї немає номерів... Треба, щоб ви подивилися на неї.

Всередині все похололо. Все відбувалося так, як казала Яна.

- Мені треба заскочити у хостел, вдягтися… - якось неправдоподібно намагався відмазатися Андрій.

- Навіщо? Ви начебто вдягнені.

- Речі брудні, - він і справді виглядав не дуже чистим. - Якось незручно сідати в машину, в таких речах...

- Та не вигадуйте, все в порядку. Ця машина бачила і не таке... І огляд займе хвилин десять, не більше, - він продовжував посміхатися.

- І все ж таки... - Андрій недоговорив. Він зрозумів, де ще бачив цього чоловіка, поліцейський був одним з тих, хто був присутній при вбивстві під час місячного затемнення.

- Сідай! - голос змінився, став більш грубим. Андрій помітив пістолет, який був направлений у його сторону.

- Добре, як скажете, - Андрій злякався, але всіма силами намагався це приховати.

- Молодець! - поліцейський посміхнувся, але це вже була зла посмішка.

Андрій сів на пасажирське сидіння поряд. Весь час він не відводив погляду від пістолета. Машина повільно поїхала. Поліцейський не поспішав перемикати передачу в автомобілі, він не збирався прибирати пістолет. Тож їхали вони досить повільно.

- Зараз приїдемо у відділення, подивишся на свою автівку і будеш вільним! - продовжував грати свою роль Станіслав.

- Та не вже?! - Андрій відповів з викликом, він хотів вивести поліцейського з рівноваги, щоб той зробив помилку. - Це тому на мене направлений пістолет? Ви боїтесь, що я не захочу забирати свою машину?

- Ха, розумний хлопчина, - і знову та сама зла посмішка. - Якщо будеш мовчати, - Станіслав почав розмахувати пістолетом, - то все дуже швидко закінчиться.

Запанувала тиша, Андрій не знав, що можна додати. Йому потрібно було подумати, як вибратися з ситуації, що склалася. Тиша полегшила цей процес, і все одно голова досі боліла після розмови з духом.

Вони їхали менше п'яти хвилин. Коли опинилася перед входом у будівлю поліцейського відділення, Андрій побачив ще трьох людей.

- Виходь! - скомандував Станіслав. - Відведіть його у камеру! - тепер він звернувся до своїх підлеглих.

- Пручався? - запитав один з чоловіків, з маленькими вусами, коли побачив пістолет у руці шефа.

- Не хотів сідати у машину, - відповів Станіслав.

- Щось новеньке... - відповів інший чоловік, що мав обличчя підлітка. - Може він щось знає?! - запитав він у своїх колег, але ті нічого не відповіли. - Ти щось знаєш? - тепер він звернувся до самого Андрія.

- Що? - Андрій перепитав, удавши, що не розчув питання.

- Ну, точно, він щось знає! - посміхнувся чоловік з підлітковим обличчям. - Таке в нас вперше.

- Я ж кажу, що розумний потрапився, - додав шеф поліції.