Глава 16

Розплющивши очі, Андрій опинився на невідомій йому вулиці. Він одразу побачив Олега, який тримав за руку дівчинку років десяти. Олег зовсім не змінився, а ось Яна підросла.

- А ось тут раніше була лікарня, - розповідав доньці Олег.

- А чому її закрили?

- Коли у місті люди перестали хворіти, лікарня нікому більше була непотрібна. Після того вона ще пропрацювала декілька років, і її зовсім закрили.

- Тато!

- Що, донечко? - Олег роздивлявся старі будівлі. Частина з яких вже була занедбана.

- А це правда, що ми п'ємо кров? - невпевнено запитала Яна.

- Що, хто це тобі таке сказав? - Олег був не готовий до цього питання. Він ще не хотів розповідати доньці правду, хоча вона і так би її дізналася.

- Поліна! Вона каже, що ми всі вампіри, бо ми п'ємо кров, - і додала, - це правда, ми вампіри?

- Послухай, - Олег зупинився, став на одне коліно перед донькою, щоб бути з нею приблизно на одному рівні очей. - Ми не вампіри! Це дуже важливо! Так, ми п'ємо кров! Але, це не значить, що ми вампіри, - Олег не так хотів провести цю розмову, але тепер не було вибору. - Перш за усе - ми люди! І повинні ними залишатися! Хтось з місцевих мешканців вважає, що він вампір, раз п'є кров. Інші це роблять рідко і через необхідність, як ми з тобою. І між цим є дуже велика різниця!

- Тобто ми не вампіри?! - вирішила уточнити дівчинка.

- Важливо не те, як ми називаємо себе, а те, як ми себе поводимо! - він прибрав волосся з лоба доньки, яке затуляло око. - Завжди треба залишатися людиною, в любій ситуації, і тоді не буде ніяких сумнівів, ким ти є насправді! - Олег поцілував донечку у лоба.

Вони пішли далі по вулицях нічного міста. Якийсь час вони йшли мовчки. А Яну мучили питання. Як це буває у такому віці.

- А ти мені розповіси, що сталося з нашим містом?!

- Я ж тобі вже розповідав!

- Ти мені розповідав дитячу версію. Але я вже не маленька! - Яна "надула" губки.

- Не маленька? - в Олега був грайливий настрій, тож він вирішив трішки підсмикнути доньку. - А яка ти?

- Я вже велика! Я вже вмію сама зав'язувати шнурки. І більше не залізаю на стілець, щоб зачини вікно перед світанком. Я вже доросла! - вона тупнула ніжкою.

- Так, я бачу, що ти велика, - Олег тихенько захихотів від замилування. Коли сміх закінчився, він став більш серйозним. - Але версія для дорослих погана і жорстока, - констатував він. - Я не хочу, щоб тобі снилися жахи вдень.

- Я вже доросла! - настоювала вона на своєму.

Олег зупинився і подивився своїй донці в очі. В них він побачив те, що шукав.

- Ти знаєш! - констатував він. - Тобі вже розповіли! - він був трохи злий від того, що його донці хтось невідомий вже розповів, що трапилося трохи більше двадцяти років тому. І скоріш за все, ще прикрасили здогадками.

- Я... ні... я не знаю... - невдало спробувала заперечити дівчинка.

- Я по тобі бачу, що тобі вже хтось встиг розповісти. Хто це зробив? Ні, стій, дай я сам здогадаюся - Поліна?!

- Так, - тихо підтвердила Яна, опустивши голову.

- Не дарма вона мені не подобається… Ця дівчинка має дуже довгий язик. Як і її батьки.

Олег був розлючений. І не тільки тому, що його донька знає спотворену історію. Найбільше його розлютило те, що всі вони домовилися, що їх діти не дізнаються правдиву історію до тих пір, поки їм не буде чотирнадцять. Яні тільки через декілька місяців буде одинадцять. Поліна на пів року старше, тож і вона не повинна була цього знати. Вони спеціально придумали дитячу історію, щоб діти змирилися з таким життям і не знали кривавих подробиць.

- Не злися, будь ласка, - Яна обхопила руку батька та обійняла її.

- Я не злюся!

- Ти злишся, я бачу! У тебе вилиці ворушаться, - вона не відпускала батька.

- Я не злюся на тебе, - спокійно пояснив він. - Я злюся на батьків Поліни! Вам ще дуже зарано знати те, що вони розповіли, - він зіткнув. - Але раз ти все одно знаєш, чого вже приховувати...

Олег трохи подумав і вирішив розповісти ту історію, яку розповідав на площі всьому місту, а не ту, яку розповів своїй дружині. Для повнішої та кривавішої історії вона ще не була готова. Він все розповідав, доки вони гуляли вулицями нічного міста. Інколи відповідав на уточнювальні запитання, після чого продовжував розповідь. Він не помітив того, як вони зробили декілька поворотів і вже спускалися на поляну, де все трапилося.

- Ось тут Володимира і вбили, - закінчив він свою розповідь.

- І тут він наклав своє прокляття?!

- Саме так, - підтвердив Олег.

- Тож він був поганим? - Яна намагалася зрозуміти, хто в цій історії був негідником.

- Це з якого боку подивитися... - Олег не міг їй пояснити, що не всі вчинки можуть бути чи тільки поганими, чи тільки хорошими. Частіше за все, вони знаходяться десь у "сірій зоні". Для когось вчинок хороший, для когось поганий. Зараз він чітко усвідомлював, що його донька не готова для усієї правди. - Але більшість мешканців міста вважають, що він був поганим.

- А як ти вважаєш? - не припиняла запитувати Яна.

- Колись давно я вважав його гарною людиною. Але в якийсь момент мені здалося, що він робить не дуже добрі речі, тож почав здаватися поганою людиною. Незадовго до смерті я нарешті зрозумів, що він був доброю людиною. Чи не найдобрішою людиною, яка була у нашому місті, - Олег сів на траву, на поляні. Літня тепла погода дозволяла це зробити. Більш того, якимось чином, тепла осіння погода, яка була в день смерті Володимира, закарбувалася у "пам'яті" цієї поляни. Коли б сюди не прийшли, тут завжди по осінньому тепло, навіть узимку. Яна сіла поруч.

- То чому він так погано вчинив з нами і нашим містом? - з дитячою наївністю спитала дівчинка.

- Він це зробив, щоб захистити весь інший світ від тих, хто його вбив. Вони не повинні були поїхати з цього міста, щоб не "отруїти" весь світ. А інші містяни, як то кажуть - опинилися в не правильний час і в не правильному місці... - Олег розвів руки у сторони.