Глава 15

Олег сидів у кріслі в повній темряві. Андрій ледве помічав силует чоловіка. Він стукав пальцями по підлокітнику крісла. Він щось чекав.

Вже за декілька хвилин у двері постукали. Олег встав, узяв сумку, що стояла біля крісла і пішов до виходу. За дверима стояв чоловік.

- Привіт, - привітався Олег. - Щось сьогодні ти пізно!

- Привіт. Вибач, син погано спить, треба було допомогти жінці, - відповів чоловік за дверима.

- Зрозуміло... Пішли на роботу?

- Ходімо.

Олег вийшов і зачинив за собою двері. Якийсь час вони йшли мовчки. Але вже через п'ять хвилин невідомий чоловік не витримав:

- Стає все гірше! Вдень дуже важко і болісно виходити. Думаю ще місяць, може два, і я не зможу виходити під сонячне світло.

- Розумію тебе. Я вже так близько двох тижнів живу. Поки що можу дивитись удень на світло за вікном. Але треба стояти у тіні. І очі вже починають боліти. Думаю скоро доведеться ставити ставні, щоб сонце не потрапляло усередину. Добре хоч відчинилися нічні магазини, - Олег голосно видихнув повітря.

- Тобто стане гірше? - в голосі невідомого чоловіка чувся відчай.

- Так, Мишко, буде гірше! І це ще не все, - голос поник.

- Що ще?

Олег озирнувся по сторонах, щоб бути впевненим, що нікого немає поруч. Він підняв великим пальцем верхню губу, щоб показати зуби.

Мишко підійшов ближче, щоб роздивитися, що йому показує Олег.

- Що за дідько? Як це?

- Ось так! Почалося декілька днів тому!

- Тобто ще й ікла вилізуть?! Що ж це за прокляття таке... Що ми такого наробили, що ось таке з нами відбувається...

На це Олег нічого не відповів, хоч і знав відповідь.

- Ти з кимось з тих, хто живе удень ще розмовляєш? - запитав Олег.

- Так з сусідкою, Оксаною.

- Що вона каже, з нею все гаразд?

- Не повіриш, але ні!

- Розповідай.

Вони йшли по вуличках міста, час від часу повертаючи в потрібну їм сторону. Андрій помітив, що будинків стає все менше.

- У неї те ж саме, що й у нас! Але їй стає болісно від темряви. Не знаю, як це можливо. Ми спілкуємося не дуже довго, на світанку, та під час заходу сонця. Мені здається, що скоро ми не зможемо спілкуватися взагалі...

- Гірше за все тим, хто живе в одному будинку, і може знаходитися на вулиці в різний час... - Олег досить довго розмірковував над тим, як ці люди зараз уживаються разом.

- І не кажи, я їм співчуваю.

- Добре хоч у полі є робота. А то невідомо, як би ми купували їжу.

- Ага! Добре хоч через п'ять років, як це все почалося, додумалися дозволити працювати людям уночі, - у голосі Мишка можна було почути нотки обурення.

- Знаєш що я ще помітив? - Олег не був впевнений, здається це йому, чи ні. Тож вирішив розповісти другу, раптом у нього те ж саме. - Я почав краще бачити у темряві. Не набагато, але сам факт!

- Так, я також це помітив! Я тобі скажу, що це добре, а то б ми були наче кроти, не бачили б, що робимо. Як ти вважаєш, це усі перетворення?

Олег не відразу відповів на його запитання. Він обмірковував відповідь. Насправді він досить давно про це думав. І щось йому підказувало, що це ще не кінець.

- Думаю, що це ще не кінець!.. - с жалем у голосі відповів Олег.

- Я так і думав! - засмутився Мишко.

- Ти помітив, як шкіра почала білішати?

- Так, думає це через брак сонячного світла.

- Я теж так вважаю.

- Одне у цьому радує…

- І що ж? - поцікавився Олег.

- Здоров'я стале краще! Мені більше не потрібні окуляри, зір майже ідеальний!

- Ото хіба що... - Олег не дуже цьому радів, один плюс не переважував усі недоліки.

Вони вже прийшли у поле. На самому краю стояв залізний вагончик, де можна було переодягтися і залишити свої речі. Вони переодяглися в робочу форму досить швидко і вийшли на вулицю. Трактори чекали їх, тож час було починати.

- До речі, чув новину?! - забалакав Мишко, перш ніж залізти у трактор.

- Яку? - Олег вже сидів у кріслі і був готовий зачинити двері.

- У місто почали повертатися люди. Кажуть, що через декілька днів, як виїхали з міста починає боліти голова. А коли повертаються, через деякий час стає краще. Дуже дивно, тобі не здається? - Мишко заліз у свій трактор.

- Ага, дуже… - Олег почав розмірковувати, йому пригадалися слова Володимира перед смертю. Майже усе справдилося.

- Кажуть, що у декого навіть не витримало серце і вони померли, лікарі нічого не змогли зробити.

- Думаю досить на сьогодні поганих новин, - Олег хотів швидше закінчити цю розмову.

- Так, напевно ти правий! Почнемо працювати, - Мишко завів трактор. Олег зробив те саме.

Вони роз'їхалися на свої ділянки. Олег подивився на Андрія. Це означало, що час переходити до іншого спогаду, Андрій заплющив очі і чекав.

***

Андрій стояв у досить просторій залі. Всередині було багато людей, які гомоніли. Під ногами була красива доріжка. Андрій роздивлявся приміщення і побачив Олега у темно сірому костюмі. До нього підходила жінка у білій сукні. Вона була досить привабливою і трохи молодшою за Олега. Чорне наче смола волосся було красиво укладене, на губах ледь помітна помада. Коли вона опинилася навпроти нього, усі присутні замовкли.

- Ми зібралися у цьому місці, щоб засвідчити шлюбний союз цих двох закоханих сердець, Олега та Катерини. У минулому залишаються роки юності, попереду відповідальна пора сімейного життя. Виконуючи високий суспільний обов'язок, як представник держави прошу відповісти: Чи готові ви, Катерина, усе життя бути вірною та кохати Олега? - почала церемонію працівниця РАГСу.

 - Так! - відповіла Катерина.

- А чи готові ви, Олег, усе життя бути вірним та кохати Катерину?

- Так! - відповів Олег.

- Прийміть ці обручки як символ вашої сімейної вірності та єдності. Заручиться ними!

Олег вдягнув кільце на палець Каті. Катя своєю чергою вдягнула кільце на палець Олега.