Глава 14

Андрій стояв посеред площі, у місті Дзеркілля. Але воно відрізнялося від того, що він бачив пів дня назад. Не було кафе і багатьох будівель. Лише магазинчик і ще якась будівля, куди стояла велика черга. Щось йому це нагадувало, але він не міг зрозуміти що саме.

На площі кипіло життя, люди зносили солому і складали її в одному місці. Андрій таку кількість соломи бачив лише декілька разів, і усі рази на полях, де косили траву. На нього ніхто не звертав увагу, тож він трішки розслабився.

- Вибачте, а навіщо стільки соломи? - запитав він у жінки, яка проходила повз нього. Вона навіть не подивилася на Андрія.

Він почав обходити площу по колу, і збирався піти звідси до хостела. Йому не подобалося, що тут відбувається.

- Ну розкажи, ну розкажи! - кричали діти, яких Андрій не відразу помітив. Вони оточили якогось чоловіка.

- Добре, добре! - голос був приємним, добрим. Чоловік посміхнувся. - Я вам розповім, навіщо все це, але ви маєте пообіцяти поводитися тихо.

- Ми обіцяємо! - хором відповіли діти.

- Ця солома потрібна, щоб створити солом'яну ляльку, - Андрій почув розповідь і також підійшов, щоб послухати. - Коли з полів принесуть усю солому, ми зробимо велику ляльку. Навколо неї будемо водити хороводи, співати пісні і святкувати Свято літнього сонцестояння. Це старовинне свято, у цей день ми дякуємо природі за майбутній врожай. Також, у цей день заведено стрибати через багаття, бо за повір'ям, вогонь очищає від усіляких хвороб, - розповідав чоловік, а діти слухали з відкритим ротом. - А іще... - чоловік почав говорити трохи тихіше, змовницьки. - ...кажуть, що у цю ніж можна ворожити, і відкриється тільки правда.

- Вау... - хором відповіли діти.

- Але нікому не кажіть, це таємниця! - чоловік посміхався, він був радий, що зміг зацікавити дітей старовинним святом, яке до цього в місті не відмічалося.

- А це все правда? - запитав невисокий хлопчик років десяти, з рудим волоссям.

- Можливо… - чоловік відповів спокійно, наче був готовий до цього запитання. - Але я хочу вірити! - на це діти лише покивали головою, по їхніх очах було помітно, що вони вірять в слова цього чоловіка. - Ну, все, біжіть, допомагайте своїм батькам носити солому, щоб ми встигли усе зробити.

Діти одразу так і зробили! Кудись побігли. Залишився лише хлопчина з рудим волоссям, який підбіг до чоловіка, який вже відвернувся і збирався йти, і посмикав його за рукав.

- Чого тобі, Олег? - чоловік був здивований тому, що хлопчик не побіг з іншими.

- А це... справжнє свято? - невпевнено запитав хлопчина.

- Саме справжнісіньке! - підтвердив чоловік. - Тільки в різних містах його святкують по різному... - додав він. - Ну вже, біжи! Треба готуватися!

- Шкода, що ви раніше не жили у нашому місті... У нас було б більше таких свят!

- Все ще попереду! - чоловік посміхнувся.

Хлопчик більше нічого не сказав, а побіг з площі, туди, куди побігли його друзі. Пробігаючи повз Андрія, хлопчик глянув Андрію прямо в очі. Це перший раз на нього звернули увагу, за цей час. І в Андрія побігли мурашки по шкірі. Хлопчик побіг далі.

У Андрія почало паморочитися в голові. В очі наче насипали піску, тож він почав їх сильно терти кулаками.

***

Коли він закінчив протирати очі, вони перестали свербіти. І голова вже не паморочилася. А от обстановка змінилася. Він стояв на тому ж самому місті, але на вулиці вже був захід сонця, перед ним стояла велика солом'яна лялька.

Площа була повна людей, усі веселилися, сміялися. Музики грали музику. Було три невеличкі багаття, через які стрибали хлопці та дівчата. Андрій побачив дітей, яким розповідав історію чоловік. Всі вони були засмучені, і він одразу здогадався чому. Їм не дозволяли стрибати через вогнище. Окрім дітей, нікого знайомого він не побачив.

У цей момент він подумав, що це відмінний шанс для того, щоб непомітно зникнути з цього святкування. Ніхто і не помітить, як пішов якийсь гість. Але у цей момент на невеличкій сцені, яка стояла прямо перед солом'яною лялькою, з'явився чоловік, що розповідав історію дітям. Той, хто і організував усе це свято.

- Шановні містяни та гості міста, я радий вас вітати у цьому чудовому місті Дзеркілля. Сьогодні, влітку 1912 року, ми вперше святкуємо свято Літнього сонцестояння. І я сподіваюся, що не в останнє! - натовп схвально загомонів.

А от Андрія наче вдарили під дих, і вибили усе повітря. Він не міг ось так перемістися у минуле, просто не міг. Щойно він був з Яною у покинутому будинку, а тепер дивиться на солом'яну ляльку. Він потягнувся до сумки, що досі була з ним. Андрій дістав блокнот і прочитав свій запис - "1912 рік, перший раз святкували Літнє сонцестояння. Спалили солом'яну ляльку." В середині усе похололо.

- Я не все вам розповів, про це свято! - продовжував чоловік. - Дещо приховав, але зробив це не для того, щоб вас надурити, ні! Я хотів вам зробити сюрприз. А ось і він, фінальний "акорд" цього свята! - він різко повернувся, показав руками на ляльку і вона вмить уся спалахнула. - Спалення солом'яної ляльки! - тріумфально викрикнув він. Увесь натовп почав кричати і свистіти, їм подобалося дивитися на гігантське полум'я до неба. - Дякую, що прийняли мене так гостинно у своєму місті. Тепер уже в нашому місті, - після цих слів чоловік зійшов зі сцени.

Андрій не зрозумів, як лялька так швидко уся спалахнула, бо для того, щоб вогонь розійшовся по цій ляльці, потрібно було хоча б секунд десять. Іще незрозумілим залишилося те, як чоловік знаходився так близько до вогню і йому не було жарко. А стояв він метрах в п'яти.

Багато часу у нього не було, щоб подумати над цим. В голові знову почало паморочитися, очі свербіли. Перед тим, як знову почати протирати очі, Андрій помітив у натовпі рудого хлопчика, який дивився прямо на нього.

***

Коли Андрій розплющив очі, то побачив перед собою озеро. На вулиці було літо, на пляжі відпочивало багато людей. Хтось плавав, дехто загоряв на сонці, але більшість людей були у тіні дерев. В таку погоду залишалося лише відпочивати біля води.