Глава 13

Всередині було не так темно, як очікував Андрій. Він бачив обриси шафи, тумбочок, стільців. А коли з-за хмар на декілька секунд з'являвся місяць, майже усю кімнату було видно.

Вони обтрусили руки та штани від бруду. Андрій нічого не казав, а просто дивився на Яну.

- Я бачу, як ти на мене дивишся! Я пам'ятаю, що обіцяла і дотримаюсь обіцянки!

Вона замовкла і продовжила обтрушувати всю одежу. Коли закінчила, то глибоко вдихнула і видихнула, а потім заговорила:

- Якщо ми не знайдемо відповіді, то у середу ти помреш! - і знову запанувала тиша на декілька хвилин. Тепер Яна чекала, а Андрій намагався усвідомити почуте.

- Ти хочеш сказати, що я помру на свій день народження?! - вирішив уточнити Андрій.

- Так!

- І знаєш ти це тому, що... - він протяжно промовив цю фразу і навмисно не закінчив, щоб її закінчила Яна.

- ...тому, що я це бачила багато разів. Майже кожного місяця це відбувається, - вона була засмученою.

- Восьмого числа, кожного місяця когось вбивають? - Андрій досі не вірив в слова Яни.

- Ні! Кожного місяця, коли повний Місяць!

- От чорт, - Андрій вдарив себе по лобі долонею. - Точно! Як я міг забути... - він вдарив себе ще раз. - Повний місяць, як і число тринадцять, приманює усіляких фанатиків. Які вірять у те, що коли повний місяць, стираються границі між нашим світом і світом духів. Усе ж було прямо переді мною! Ха, - він посміхнувся. - Молодець, спритно ти мене провела. І давно ти здогадалася, що усе це відбувається під час повного місяця?

Тепер настала черга Яни бути себе долонею по лобі, і закочувати очі. Вона не була готова до того, що її слова будуть сприйняті, як жарт.

- Ух, - видавила вона з себе. - Ти начебто хотів відповідей?! - Яна почала робити круги у гостьовій кімнаті, в якій вони зараз знаходилися.

- І досі хочу почути, - тепер і Андрій став серйознішим.

- Так почуй мене! Тебе в середу можуть вбити! - вона майже кричала.

- Не дуже переконливо, - дуже спокійно відповів Андрій. У Яни аж мурашки побігли по шкірі, коли вона почула цю відповідь, позбавлену усіляких емоцій.

- І як я повинна тебе переконати? Показати майбутню газету, в якій буде декілька речень, що зникла машина, а потім поліція її знайшла? Тебе це переконає? - Яна намагалася трохи заспокоїтися.

- Ні! Але просто почни казати правду, - Андрій дивився за тим, як Яна ходить по кімнаті.

- Ух, - повторила вона і знов вдарила себе по лобі долонею. - Гаразд, ось тобі правда! Тебе... вб'ють... у середу! - останні слова вона сказала так, ніби намагається щось донести до розумово відсталої людини.

На це Андрій примружив очі та уважно дивився на Яну, яка нарешті зупинилася. Він не був упевнений, що ці слова правдиві. З іншої сторони, він і сам дійшов до тієї самої думки, що його хочуть вбити. То чому не у середу?! Він уважно дивився, намагаючись побачити хоча б один зрадницький рух, але Яна стояла на одному місті й дивилася Андрію прямо в очі.

- То ти не брешеш?! - його наче облили окропом.

- Нарешті! - Яна показово підняла руку у гору, наче дякувала вищим силам, що до Андрія дійшли сказані слова.

- Тобто ти впевнена, що мене у середу хочуть вбити?! - Андрій відходив він невеличкого шоку. І тепер хотів почути усю інформацію.

- Так, впевнена! У середу, коли буде повний місяць!

- Тобто я мав рацію, що це ритуальне жертвоприношення... - він не питав, а наче підтверджував свої слова.

- В якомусь сенсі - так! - Яна ухилилася від прямої відповіді, вона не була впевнена, що зараз Андрій готовий все почути.

- І ти знала про це? - тепер він почав ходити по кімнаті, намагаючись в усьому цьому розібратися.

- Так! - спокійно відповіла Яна.

Запанувала тиша, Андрію не подобалася ця розмова. Проте, вона йому була потрібна.

- То чому ти вирішила мені це розповісти? Чи це якась гра?

- Гра? Яка ще гра? - Яна не розуміла про що він говорить.

- Ну, ти мені скажеш, що мене хочуть вбити, я буду втікати, і на мене почнуть полювати... - припустив Андрій.

- Ні! Ніякої гри, чи полювання! Я тобі це кажу, бо не хочу, щоб тебе вбили, - на останніх словах вона відвела очі вниз і в бік. Їй було соромно зізнаватися в цьому.

- І чому я повинен тобі вірити? - він підійшов до стільця-гойдалки, що стояв біля каміна та сів на нього. Стілець скрипнув, але не розвалився. Андрій спробував почати гойдатися, і стілець повільно почав свій рух. Він сів зручніше і готувався до довгої розмови.

- Бо ти мені подобаєшся! І тобі більше нікому вірити! - підсумувала Яна.

Вона ж підійшла до невеличкого дивану, який стояв майже в центрі кімнати, і сіла на нього. Ніжки роз'їхалися, і диван впив на дерев'яну основу. У повітря піднявся пил. Яна опинилася трохи нижче Андрія, але все одно приблизно на одному рівні.

- То розкажи правду, - він говорив спокійно, і був готовий повірити майже в усе, що йому скажуть.

- Розповім, наскільки це можливо... - вона зробила глибокий вдих, щоб зібрати думки до купи. - Людей дійсно вбивають, коли повний місяць. Ти мав рацію, коли розмірковував про те, що ніколи не згадували, що сталося з тими, у кого вкрали машини. Майже усіх їх вбили! Було лише декілька людей, яким вдалося втекти. Вони випадково самі знаходили свої машини, і відразу їхали з міста. Тож вони нічого не встигали дізнатися, а значить і не могли нічого розповісти...

- І як це вони могли випадково знайти машину? - Андрій не розумів.

- Після того, як машину викрадають, її ховають у найближчих подвір'ях. І лише через день чи два, їх відправляють кудись на околицю міста і тримають їх там до відповідної миті.

- До якої миті? - він був дуже уважний.

- Поліцейські приходять до того, у кого вкрали машину, і кажуть, що знайшли побиту машину без номерів. І що потрібно впізнати, чи це їх машина, - вона зробила невеличку паузу. - Після чого людину заарештовують, і тримають за ґратами, доки не приходить час вбивства, - Яна замовкла, намагаючись вирішити, що розповідати далі.