Глава 12

Він прокинувся у холодному поті. Щось погане йому снилося, але він не пам'ятав усього сну. Лише воду, хтось був біля води, і щось повинно було статися. Але він не пам'ятав що. Ще декілька хвилин він просто лежав і приходив до тями. Серце шалено калатало, у роті пересохло. І все ж таки, йому не дуже хотілося одразу вставати. Потрібно було привести думки до ладу.

На вулиці був день, годинник показував початок третього. До зустрічі ще був час. Андрій усе ж таки встав і дістав запіканку з холодильника. Розігрівати не став, вона і так була смачна, хоч і ковтати було трохи складно. Так пройшов деякий час, доки він не зрозумів, що наївся.

Виходити на вулицю світитися не хотілося, тож він вийшов на балкон. Андрій роздивлявся місто, те що було видно з балкона. І хоча він вже виходив на нього, все одно на свіжому повітрі було легше думати, ніж у кімнаті.

Люди кудись поспішали. Хтось був в себе у дворі, вивішував білизну, оскільки погода була сонячна. Хтось ходив з граблями на городі. Деякі люди просто ходили по колу і час від часу дивилися на годинник. І таких людей було досить багато. Андрій не дуже розумів, вони кудись поспішають, чи може чогось чекають. Жінка, що розвішувала білизну, подивилася на годинник. Чоловік, що був у дворі, також глянув на годинник. Люди на вулиці теж дивилися на руки, де був годинник.

Андрій обперся об поручні та просто чекав. Чекав коли прийдуть думки, що робити далі. Він знав, що проникнення у той будинок було правильним рішенням. Але чомусь він лякався того, що може там знайти. Чи варто було тягнути за собою Яну? Можливо, щось вона приховувала, і Андрій хотів знати що саме. А для цього їм потрібно було зблизитися ще ближче. А що може зблизити, як не спільне проникнення у чужий дім?! Андрій посміхнувся цій думці.

Час тягнувся дуже довго. Андрій раз у раз ходив з кімнати в кімнату. Передивився матеріали, які знайшов уночі, а їх він знайшов досить багато. Нових думок не з'явилося...

В решті решт, через півтори години йому набридло ходити з кімнати на балкон і назад. Тож він пішов на вулицю.

- Як ваші справи? - несподівано його гукнула Юлія.

- Га? Усе гаразд! - Андрій посміхнувся.

- Уже освоїлися у нашому місті? - Юлія дуже дивно посміхалася, але Андрій не міг розпізнати усмішку. Вона була якась загадкова.

- Так, де з ким познайомився, - розпливчасто відповів Андрій.

- Це добре, - тепер посмішка була задоволена. - Не буду вас затримувати, у вас напевно якісь справи.

- Ага, - підтвердив Андрій, після чого вийшов з хостела.

Розмова була дуже дивною. Він раз у раз обертався, щоб перевірити, чи не вирішить Юлія піти за ним. З дверей ніхто не виходив. Андрій трохи розслабився і пішов на площу.

Він йшов по вже знайомих вулицях. Можливо був коротший шлях, але він його не знав. За два дні нічого не змінилося, будівлі стояли на тому ж самому місці. Але він прийшов не для того, щоб розглядати магазини. Він шукав місця кріплення колеса огляду. Багато часу не знадобилося. Він знайшов одну дірку в асфальті, потім ще одну і ще... Коли він був на площі перший раз, то не звернув на них уваги.

Хвилин десять він походив по площі, порозглядав асфальт, а потім і будівлі. І тільки після цього помітив, як на нього усі дивляться. Люди проходили повз нього, дивилися, а коли Андрій опинявся позаду них, люди постійно оберталися.

Йому було ніяково, по спині поповзли "мурашки". З магазинів на площі також повиходили люди й дивилися прямо на Андрія, не відриваючи погляду. Не довго думаючи, Андрій удав, що щось згадав і швиденько пішов з площі назад до хостела. Це була погана ідея вийти на площу удень.

Упродовж усієї дороги на нього дивися люди. Вони з ним не балакали, вони не зупинялися і не намагалися підійти. Але проводжали його поглядом. Усі, без винятку. Андрій прискорив крок, і майже біг, але все одно стримував себе, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги. Деякі люди навіть показували на нього пальцем, коли вважали, що він цього не бачить.

Він був наступним, Андрій це зрозумів. Усі у місті, чи майже усі, слідкували за кожним його кроком. У голові стукало, його нудило від напруги всередині. Швидко він забіг по ступенях у хостел, а потім до своєї кімнати. Андрій зачинив за собою двері й спустився на підлогу. На очі навернулися сльози. Він був готовий розплакатися від усвідомлення, що скоро помре. Коли це станеться, він напевно не знав. Але підозрював, що це відбудеться дуже скоро. Йому лишилося дізнатися, що тут відбувається, і завдяки знанням спробувати вижити, або втекти. От тільки до траси йти досить далеко, і він не був упевнений, що його не впіймають.

Андрій подивився на годинник, він показував початок шостого. У нього ще був час, щоб зібрати думки до купи. Тож він вирішив трошки відпочити. А заразом і обміркувати, що робити далі.

В голові він прокручував події останніх днів. Всього декілька днів назад Андрій їхав на море, а тепер він сидить у номері хостела, збирається проникнути у дім чоловіка, якого вбили. І був впевнений, що скоро його спробують вбити.  Як реагувати на це він не знав. Здавалося, що усі його думки рухаються дуже повільно, і не можуть привести Андрія до необхідної відповіді.

Він час від часу дивився на годинник, слідкував за тим, як хвилини змінюють одна одну, як проходять години. Сонце поступово поверталося і починало світити жовто-помаранчевим кольором на балкон і у кімнату.

Андрій не дуже хотів їсти, але розумів, що провести у будинку вони можуть багато часу. Тож він сів повечеряти. Цього разу він розігрів собі вечерю, усю запіканку, яка залишилася. Він помив деко і поставив його висихати. Брати з собою його Андрій не збирався, а ось на зворотному шляху можна буде віддати.

Годинник показував сьому годину, сонце майже зайшло. Тож Андрій закінчував приготування. Сходив у душ, підібрав зручну одежу, в якій буде легко бігати та лазити. Він не знав, що йому очікувати. Перевірив заряд телефону, після чого поставив його на зарядку, щоб батареї було більше. Поклав у сумку-бананку блокнот та ручку.