Глава 9

- Ти боїшся темряви? - несподівано запитала Яна, коли вони відійшли від освітлених вулиць, на стежку під деревами.

- Ні, не боюся! - після того, як відповів, Андрій згадав попередні два вечора, і трохи засумнівався у своїй відповіді. Крім того, поряд з ним йшла дівчина з порцеляновою шкірою, що вже було дивно. - А ти?

- Також - ні! Я усе життя, скільки себе пам'ятаю гуляла вечорами та вночі. У темряві тихіше якось, і зірки видно. Мені подобається роздивлятися зірки. Вони такі далекі, але в той самий час такі близькі.

- Хм, я вже давно не дивився у небо! - Андрій підняв голову, щоб подивитися на зірки, але гілки дерев затуляли небо. - У Києві встановлено багато вуличних ліхтарів, які перебивають зірки, їх просто не видно. Та й ліхтарі до речі у нас набагато яскравіші, ніж у вас. Вам би замінити їх.

- А мені подобається! Справляється враження, що в місті якийсь романтичний настрій...

- Але ж погано видно дороги!

- З часом до всього звикаєш. Мені добре видно дороги. Більш того, я навіть зараз добре бачу усі купини, коріння. Тож я точно не спіткнуся! - Яна посміхнулася.

- Вони напевно тягнуть багато електроенергії… - Андрій розмірковував. - Якщо це старі лампочки розжарювання, а я майже впевнений, що це вони і є, то вони багато тягнуть!

- Не знаю, - Яна смикнула плечима. - Не цікавилася, мене все влаштовує. Обережно! - вони якраз підходили до декількох коренів, через які було легко перечепитися!

 - Дякую! Зір у тебе й справді добрий! Куди ти мене ведеш? - запитав Андрій, коли вони пройшли коріння.

- В одне з моїх улюблених місць. Тобі сподобається!

Дерев навкруги ставало трохи менше. Андрій міг роздивитися попереду просвіт, якусь поляну, чи щось на кшталт того.

- Коли я була меншою, я сюди постійно приходила. Звідси найкраще роздивлятися зірки… - вони нарешті вийшли з-під дерев.

- Ого, - тільки і зміг вимовити Андрій.

Вони стояли на височині, далі доріжка йшла униз. Він побачив зелену поляну. Попри те, що на вулиці був квітень місяць, унизу трава покривала усю землю, наче вже літо. І майже одразу за поляною був ставок. Хоча, судячи з розмірів, це було більше схоже на озеро. Інший край озера був досить далеко, щоб отак взяти і переплести його. Між поляною і ставком було декілька метрів піску. Майже повний місяць освітлював усю цю красу.

- Тут просто неймовірно! - в Андрія перехоплював подих від усього побаченого.

- Я ж казала! - Яна посміхалася в усі тридцять два зуби. І при світлі місяця Андрій все ж таки побачив подовжені ікла дівчини. У середині усе похололо.

Андрій не знав, як реагувати. Він знав, що усе може пояснити наука. І порцелянову шкіру, і подовжені ікла. Він таке вже бачив у інтернеті, коли люди самі собі загострювали зуби. Бували й великі щелепи, хоча справа була у прикусі. Тож і це якось можна було пояснити. Але все одно, все це було досить дивним і трохи моторошним. Та й напряму спитати було б дуже негарно.

Тож Андрій знов вирішив промовчати, хоча він не звик такого робити. Андрій у журналісти пішов, тому що він полюбляв ставити прямі питання, щоб дізнатися прямі відповіді. Навіть, якщо ці питання могли образити. З часом звичайно він трохи вгамував звою звичку, люди дуже дивно реагували на такого роду питання.

- Спустимося до води? - запитала Яна. Вона не помітила подиву на обличчі Андрія.

- Залюбки! - він вирішив притримати питання до кращого часу. Все ж таки йому подобалася Яна, і він сподівався продовжити з нею спілкуватися і впізнати її краще.

Дорога вниз була такою ж поганою. Вони спускалися обережно, Яна час від часу підказувала Андрію куди ставати. І вже за декілька хвилин вони опинилися на поляні.

Майже одразу Андрію стало спекотно, він розстібнув куртку, щоб стало трохи краще. Здавалося, що вже майже літо. Вони опинилися у затишку, де не було вітру. І хоча Андрій звик, що спускаючись до водойми стає прохолодніше, тут навпаки стало тепліше.

- Тут дуже затишно!

- Так! Шкода, що у воді ще зарано купатися, - Яна пішла ближче до води.

- А це у вас ставок, чи озеро? - запитав Андрій, йдучи за Яною. - У старих газетах пишуть про ставок. Але дивлячись на розмір, мені здається, що це справжнє озеро.

- Хто його знає... Усі місцеві називають його "ставком", тож напевно ставок, - Яна смикнула плечима. - Іди, торкнись. Вода майже тепла, - дівчина сиділа навприсядки біля самого краю ставка.

- Ще занадто рано, щоб... - Андрій торкнувся води. І дійсно відчув, що вона тепла. Недостатньо, щоб купатися, але все ж таки дуже тепла. - Я б сказав, що у вас десь тут геотермальне джерело. Тому і трава вже уся розпустилася. Це повинно бути у краєзнавчій книзі міста, у бібліотеці!

- Давай не будемо зараз про мою роботу. Вона трохи нудна, - Яна взяла Андрія за руку, і повела його від води. Вони зійшли з піску на траву, Яна сіла на землю.

- Земля холодно, застудишся! - почав переживати Андрій.

- Ти ж сам сказав, що тут геотермальне джерело, - Яна потягнула Андрія за руку у низ, щоб і він сів.

- Ну... Можливо... - він все ж таки сів поруч. Земля не була холодною, і він вкотре зрозумів, що має рацію з приводу своєї теорії.

- Зазвичай я сюди приходила одна, - Яна поклала свою руку на руку Андрія, яка була на землі. Яна трохи посунулася і притулилася до Андрія.

- Сюди й справді можна ходити самому! Тут дуже красиво і тихо! Можна милуватися природою, побути на самоті зі своїми думками, морально відпочити від швидкості міста... - Андрій й сам насолоджувався моментом. Цей вид його просто зачаровував. А Яна, яка поклала свою голову на його плече, заставляла битися серце Андрія все швидше.

- Але удвох тут знаходитися набагато приємніше, - вона подивилася в очі Андрія.

Андрій дивився в очі Яни, здавалося, він в них тоне. Їх губи були дуже близько одні від одного. Андрій повільно наблизив свої вуста і легенько, всього на частку секунди притулився до вуст Яни. Він відвів свою голову, щоб зрозуміти, чи не зробив помилку, чи не занадто рано поцілував. Але в очах Яни він побачив лише бажання. Тож він знову її поцілував, але цього разу по-справжньому. Він відкрив свої вуста, і відчув, як Яна зробила теж саме. Їх язики доторкнулися. Андрій прибрав одну руку з землі, поклав її на потилицю Яни, і притис її до себе так, як тільки міг. Андрій повільно опустив Яну на землю, разом із тим і сам опускався, не відриваючи свої губи від її губ. Вони цілувалися на землі, а з неба на них дивився Місяць.