Глава 7

Спочатку Андрій не зрозумів де він. В приміщенні була темрява. Він ледь розрізняв обриси своїх рук. Він озирнувся навколо, побачив багато вікон. А за ними, в різних будинках горіло світло. Він згадав, що був замкнений у бібліотеці.

Щойно Андрій хотів встати, унизу почув якийсь шум. Він нагострив вуха і почав прислухатися. Деякий час не було нічого чутно, аж раптом пролунали чиїсь кроки. Хтось ходив унизу.

Страх оповив його, пальці на руках почали німіти, а волосся на голові стало дибки. Хтось проник у бібліотеку, уночі. Яка була вірогідність того, що він застрягне тут, і якийсь крадій забереться усередину? На це питання він не знав відповіді. Але вважав, що у крадія точно буде зброя, якось же він проник у середину.

Кроки то наближувалися, то віддалялися. Напевно крадій не міг найти те, що шукав. Прийшовши до тями, Андрій повільно встав зі свого стільця, і підійшов до книжкової полиці, яка закривала собою поручні. Він визирнув у вікно, під вікнами нікого не було, тож Андрій вирішив, що крадій працює один. Він сподівався, що крадій не підніметься на другий поверх.

У вухах стукало, Андрій ледь розрізняв кроки унизу. Аж раптом він почув, як людина унизу підійшла до самих сходів. Андрій завмер і почав чекати. На другому поверсі загорілося світло.

Попри те, що лампочки були не такими яскравими, світло все одно осліпило Андрія. Він прикрив очі рукою. А сам слухав, як людина підіймається на гору.

Кроки наближалися до нього. Людина обійшла поручні.

- А це що таке? - пролунав жіночий голос.

Зір Андрія вже почав пристосовуватися до світла, і він вже був готовий забрати руку від очей.

- Ааа... - жінка гучно закричала і почала тікати.

Крик застав Андрія зненацька. Він зробив крок назад, але йти вже було нікуди. Ноги потрапила на стіну під вікном, і зіслизнула вниз. Він почав втрачати рівновагу, і розвів руки у сторони. Лівою рукою Андрій схопився за полиці з книжками. Але полиця виявилася досить легкою і вона похитнулася в його сторону. Андрій впав, а зверху на нього впала полиця з книжками.

Андрій лежав на підлозі. У нього боліла голова, а також ребра. Саме на них прийшлися основні удари полиці. Він лежав, а у вухах все ще шуміло.

- Ви там як? - почув голос Андрій, наче далеко. Хоча бачив ноги жінки, яка стояла біля полиці.

- Я не злодій, - сказав Андрій, коли його голова опинилася поза полицею.

- Та я вже зрозуміла, - жінка трохи при підняла вже пусту полицю, щоб Андрій зміг вилізти.

Він так і зробив. Біль з новою силою "вдарила по ребрах". Андрій знав, що там будуть дуже великі синці. Зробивши декілька глибоких вдихів, він переконався, що нема різкого болю. Тож він з полегшенням видихнув, ребра були наче цілі.

- Дякую!

- Ви мене дуже налякали, - жінка присіла напроти Андрія, щоб роздивитися гулю на голові.

Це була вона, та сама дівчина, яка йому снилася декілька разів. Це її він бачив тоді на вулиці, коли впав. Коли вона швиденько зникла. Чорне довге волосся по пояс, чорні очі. Маленькі ніс та губи. А також біла порцелянова шкіра.

Дівчина була дуже вродлива, серце закалатало швидше, але цього разу не від страху. Він закохався, у дівчину, яку наживо бачить другий раз у житті. І він не звертав увагу на колір її шкіри. У роті пересохло, він не міг нічого сказати. Здавалося, що якщо він скаже хоча б слово, вона знову зникне.

- Звичайна гуля, нічого страшного! Під волоссям не буде видно. Хоча все ж таки треба прикласти щось холодне… - дівчина швиденько спустилася на перший поверх і через пару хвилин повернулася з невеличким рушником, в якому було щось холодне. - Ось, тримайте!

- Ааа... еее... - Андрій намагався щось сказати.

- Вам погано? - вона трохи перелякалася.

Андрій приклав рушник до голови, прочистив горло і зробив декілька глибоких вдихів та видихів, щоб заспокоїтися.

- А, та ні! Дякую! - йому стало трішки легше. - Ви мене теж трохи налякали… - Андрій хихикнув. - Я думав у бібліотеку проник злодій, - тепер він голосно розсміявся. В голові ж одразу виник новий біль, тепер від сміху.

- Та я бібліотекарка! - дівчина посміхнулася. - Я тут працюю! А от що ви тут робите? - тепер вона похмурніла, обличчя стало більш серйозним.

- Я тут також працював! - він поглядом указав на газети. - Поки мене тут не зачинили. Я навіть збирався вибивати скло…

- Дякую, що не вибили! А хто вас зачинив?

- Бібліотекарка. Марина... Марина... Марина Валентинівна! - нарешті згадав ім'я Андрій.

- Ааа... Зрозуміло… - вона кивнула, наче підтверджуючи свої здогади.

- А ви що тут робите уночі? Охороняєте бібліотеку? - Андрій встав на ноги і подивився навколо себе. Був повний безлад. Усюди валялись книжки.

- Я ж сказала, я бібліотекарка! Працюю уночі!

- У вас що, люди ходять до бібліотеки уночі? - Андрій був дуже здивований.

- Звісно! - вона смикнула плечима.

- Тобто, якщо я підійшов би до людей пізно ввечері та спитав, як пройти до бібліотеки, на мене б не подивилися, як на психа?! - Андрій розплився в усмішці.

- Та ні! До нас постійно хтось ходить читати, - серйозно відповіла дівчина.

- Тобто бібліотека працює вночі?! - Андрій перестав посміхатися. - Що іще у вас працює вночі?

- Та усе! Магазини, кафе, перукарні... - вона була трішки здивована такому питанню. Бо в місті усе працює цілодобово, і це була звичайна справа.

- Зрозумілооо... - він не дуже розумів, навіщо працювати уночі бібліотеці, чи, наприклад перукарні. Але був впевнений, що зможе про це дізнатися трохи згодом. - Я, Андрій! - він протягнув руку дівчині.

- Яна! - відповіла вона, і легенько потиснула руку.

Шкіра була прохолодною. Андрій не відводив погляду від обличчя дівчини. Вона ж дивилася декілька секунд йому у вічі, а після відвела погляд. Дівчина трохи повернула голову у бік, вона трохи зашарілася. Яна не звикла до таких довгих поглядів. Вона відпустила руку.