Глава 6

Як він і думав, дорога не зайняла багато часу. Довелося трохи поблукати, один раз він звернув не на ту вулицю, яка не була зазначена на карті. Йому дуже не вистачало онлайн карти. Зв'язок так і не з'явився за ці два дні. Навряд чи йому хтось дзвонив, але доступу до інтернету не вистачало.

Будівля бібліотеки була досить великою, як для такого невеликого містечка. Це була двоповерхова будівля з червоної цегли. Усі до одного вікна були старими, з дерев'яними шибками.

Від тротуару до входу у будівлю було метрів двадцять. Для комфортного проходження цього шляху, була викладена стежка з плитки. По боках були зроблені невеличкі клумби. Квітів там ще не було, але трава вже почала з'являтися, завдяки чому землі практично не було видно.

Пройшовши по стежці, він зайшов до бібліотеки. Одразу ж він опинився у коридорі. У праву сторону був невеличкий темний коридор, в якому були двері до якихось кімнат. Андрій припустив, що там були якісь робочі кабінети працівників. З лівої сторони був короткий коридорчик, який закінчувався великим читацьким залом.

Андрій пішов в лівий коридор і підійшов до стійки, де зазвичай записували хто яку книгу бере, чи повертає. Але за стійкою нікого не було. Хоча в залі сиділо декілька людей, які щось читали. Тож він вирішив почекати, коли повернеться бібліотекар до свого робочого місця.

- Чим можу вам допомогти? - почувся голос літньої жінки позаду Андрія. Від несподіванки, у нього всередині все захололо.

Андрій повільно повернувся, він сподівався, що це буде не людина с порцеляновою шкірою. Хоч він і розумів, що зараз, при денному світлі це малоймовірно, але ж страх все одно нікуди не подівся.

- Доброго ранку! - Андрій відповів жінці, яка вже повернулася на своє робоче місце. - У вас є підшивка місцевої газети? - він одразу вирішив перейти до справи. А серце досі калатало.

- Місцева газета випускає свої примірники раз у місяць, - жінка роздивлялася того, з ким розмовляє. - Ви не із місцевих! – жінка була одягнена у коричневий теплий піджак і такого ж кольору спідницю. Сиве волосся було зібрано у невеличку гульку.

- Так, я тут з відучора!

- У вас немає читацького квитка!

- Мені він не потрібен! - Андрій дістав посвідчення журналіста.

- Це не читацький квиток! – жінка уважно роздивилася посвідчення. - Я можу зробити вам тимчасовий читацький квиток!

- Це посвідчення журналіста! - Андрію здавався дуже знайомий голос жінки, йому здавалося, що він чув його можливо в якомусь фільмі.

- Але це не читацький квиток!

- Я не збираюся брати примірники газет з собою! Я їх буду читати у самій бібліотеці! - йому не подобалася ця розмова. Зазвичай, коли він показував журналістське посвідчення йому були відчинені майже усі двері, і він отримував майже усю необхідну інформацію.

- Вам все одно потрібен читацький квиток! - у цей момент Андрій зрозумів, де він чув такий голос. Саме так показували у фільмах та мультиках бібліотекарів. Похила жінка, зазвичай в окулярах, гугнявий неприємний голос. І обов'язково все повинно бути за правилами, які бібліотекарі самі й встановили.

- Але...

- Або я вам роблю тимчасовий читацький квиток, або ви йдете звідси! Ви заважаєте людям читати! - після цього зауваження Андрій обернувся і подивився на тих, хто сидів у бібліотеці. І дійсно, всі вони дивилися на нього. На людину, яка сперечалася з бібліотекарем.

- Добре, робіть тимчасовий читацький квиток! - Андрій здався.

- Паспорт! - жінка простягнула руку.

- Доброго дня, Марина Валентинівна! - позаду Андрія з'явився якийсь хлопець, який знов налякав Андрія. - Я дочитав книгу!

- Ти що, не бачиш, я розмовляю з людиною! - підвищила голос бібліотекарка. - Дочекайся своєї черги! - хлопець одразу ж позадкував, зробив декілька кроків назад, опустив очі та підтиснув губи. Андрій боковим зором помітив, як інші люди в читальному залі також опустили голови та почали "інтенсивно" читати книги, які узяли. - Паспорт! - повторила жінка, тепер вже звертаючись до Андрія.

- Так, тримайте! - Андрій дістав паспорт з сумки-бананки та передав його жінці.

- Де зупинилися?

- У місцевому хостелі!

- Яка кімната? - жінка монотонно ставила запитання.

- А ця інформація навіщо?

- Мені потрібно вказати де ви проживаєте, щоб у разі чого забрати книгу, якщо ви прострочите час повернення.

- Але я не збираюсь нічого з собою брати, я буду читати в читальній залі! – жінка підняла погляд і подивилася Андрію у вічі. Після чого він вирішив вже не сперечатися з нею. - Кімната номер сім.

- Так би відразу! - жінка заповнила всю необхідну інформацію і знов підняла голову, щоб подивитися на Андрія. Тепер на обличчі можна було побачити спокій, вона вочевидь була задоволена. - То що ви хотіли? - запитала вона з усмішкою, повертаючи паспорт.

- Мене цікавить підшивка місцевої газети!

- Навіщо вона вам? Вони випускають свої примірники раз у місяць і там нічого читати! У нас багато цікавих книжок!

- Дякую, але мене цікавить газета! - він спокійно вислухав жінку. Усередині усе кипіло, ця розмова затяглася надовго, а він так і не просунувся у тому, щоб отримати хоч якусь інформацію. Але зовні він був кам'яно спокійним.

- Ну як хочете! Газети, норми, та ще декілька полиць з книжками у нас на другому поверсі, - бібліотекарка встала зі свого місця і пройшла повз Андрія. Хлопець, який перебив жінку, так і стояв на місці з опущеною головою.

Андрій слідував за жінкою, яка йшла понад правою стінкою читальної зали. А по ліву руку від них, перпендикулярно стояли книжкові полиці, де можна було б підібрати для себе щось почитати. Завдяки такому розташуванню, багато денного світла потрапляло, як у залу, так і до іншої стіни, вздовж якої вони йшли.

Піднявшись по сходах, Андрій побачив ще більшу залу. З великою кількістю книжкових полиць. І лише у самої дальньої стіни він побачив декілька дверей, які напевно вели у приміщення персоналу бібліотеки.