Глава 5

Коли Андрій прокинувся, уже був ранок. Через вікно він бачив денне світло. Вклавшись зручніше на спині, він почав дивився у стелю. Йому нікуди не хотілося йти. Андрій згадував вчорашній вечір, як страшний сон. Зараз, вранці можна було б все списати на стрес через викрадення автівки, чи на те, що йому не подобалося, як подорож пішла не по плану. Монотонні думки перервав шлунок, який нагадав, що вже потрібно поїсти. І тепер він трохи болів.

Першим ділом, він почистив зуби. І лише після того прийняв душ, він почав збиратися. Андрій сподівався, що довго тут не затримається, тож вирішив нічого собі не готувати на кухні, а просто піти у кафе, в якому вчора був. Тим більш, йому сподобалося, як там готують. Та хто знає, може крадії повернули його автівку туди, звідки викрали.

Спустившись униз, він побачив Юлію. Привітавшись, він пішов на вулицю. Андрій дістав телефон, подивився на карту і неспішно пішов до кафе. Був сонячний день. Люди ходили в розстібнутих куртках, і були раді, що починає теплішати.

Підійшовши до кафе, на жаль Андрій так і не побачив своєї машини, хоч він і не дуже на це сподівався. Саме кафе не змінилося. Всі ті ж самі стіни, ті ж самі рослини, і той самий обслуговий персонал.

Андрій усівся у дальньому кутку кафе, щоб його ніхто не чіпав. До нього підійшла офіціантка.

- Доброго ранку!

- Доброго ранку, Катю! Принесіть мені, будь ласка, чашку кави, поки я погортаю меню.

Дівчина на це лише кивнула і відразу пішла виконувати замовлення.

- Ваша кава! - офіціантка поставила чашку на стіл.

- Принесіть мені, будь ласка, фо-бо і салат "Цезар".

- Щось іще? - дівчина протягнула руку за меню.

- Ні, поки що цього досить! - Андрій віддав меню.

Поки готувалася його страва, він повільно пив каву. Йому потрібно було "прокинутися" і вирішити, що робити далі. Справ було багато. Перш за все, з'ясувати що це за місто. Дізнатися більше про викрадення автівок. І зрозуміти, хто ці люди, яких він бачив вночі. Чи може це все йому здалося. І це були звичайні люди, а все інше йому здавалося через освітлення. Він досі не розумів, чому у всьому місті досі використовуються старі лампочки розжарювання.

Доки він над цим усім міркував, йому принесли його замовлення. Андрій не поспішаючи снідав. Разом із цим, робив помітки у блокноті. Що йому треба з'ясувати, як і де він може знайти інформацію. Він списав дві сторінки блокнота. Після чого перечитав, кивнув, погоджуючись зі своїми думками.

Шлунок знову був повним, як і вчора. Допивши каву, він одразу попросив рахунок. Розрахувався він карткою, вирішив не витрачати готівку, бо хто знає, може вона ще знадобиться.

Проходячи повз барну стійку його покликав бармен.

- Привіт, Андрію!

- Привіт! - Андрій не пам'ятав, щоб вони переходили на "ти", але пропустив це повз себе.

- А чому це ти так і не зайшов до поліцейської дільниці учора? Вранці про тебе питав Стас.

- Та я заснув, а потів увечері зайшов і написав заяву.

- Ну не знаю... - Микола смикнув плечима. - Мене попросили передати, якщо я тебе побачу, щоб ти одразу зайшов до поліцейського відділення.

- Та що ж таке... Добре, дякую! - Андрій був злий. Тепер необхідно було посунути усі свої плани.

- Тобі дорогу підказати?

- Ні, дякую, у мене є карта! - Андрій показав телефон, після чого пішов не попрощавшись.

Де знаходилося поліцейське відділення він знав, але тепер йому треба було йти не від хостела, а від кафе. Відкривши фотографію карти, він відправився у дорогу. Андрій роздивлявся вулиці, будинки, людей, які проходили повз нього. Це були звичайні чоловіки та жінки, зі звичайною шкірою. Усю дорогу він намагався помітити щось незвичайне, але нічого так і не помітив. Хоча завдяки цьому шлях промайнув досить швидко.

Він зайшов до поліцейського відділення. Усередині нічого не змінилося. Ті самі шпалери та стільчики. Андрій одразу пішов до віконця.

- Доброго ранку! Мене чекає Станіслав Юрійович!

- Бутенко Андрій? - з іншої сторони віконця почувся жіночий голос.

- Так!

- Вам необхідно пройти по лівому коридору, кабінет номер "3"! Вас вже чекають!

- У вас два третіх кабінети? - Андрій нічого не розумів.

- Ні, у нас один третій кабінет. Пройдіть по лівому коридору!

Андрій відійшов від віконця. Тільки зараз він помітив, що двері до правого коридору були зачиненими. Він намагався згадати, чи були зачинені двері до лівого коридору, коли він прийшов увечері. Але так і не згадав.

Він пройшов по коридору. На стінах висіли портрети, як у правому кабінеті, але були інші люди. Але з-за поганого світла він все одно не міг прочитати, що написано під портретами.

Він знайшов необхідні двері і постукав.

- Так? - почувся чоловічий голос за дверима.

- Станіслав Юрійович?! - Андрій зазирнув усередину.

- Пане Андрію! - чоловік був радий бачити Андрія. - Що ж це ви вчора так і не зайшли? Я вже почав хвилюватися!

- Втомився вчора і заснув, тож не застав вас!

- Так, буває! - Станіслав Юрійович запросив Андрія присісти на стілець напроти столу. - Ви готові написати заяву про викрадення автівки?

- Заяву? - Андрій був дуже здивований.

- Ви забули? Ми ж вчора розмовляли, що ви напишете заяву про викрадення, - чоловік в цей час шукав чистий папір у шухлядах свого столу.

- Ні, так, я пам'ятаю! Але ж я вчора її написав! - у нього було дуже дивне відчуття. Наче дежавю, і водночас не схоже на дежавю.

- Коли? Ви ж самі сказали, що заснули, і не застали мене, - він дістав аркуш і поклав перед Андрієм.

- Так, але я застав вашу начальницю! Я їй залишив заяву!

- Яку начальницю? - Станіслав Юрійович був дуже здивований. - В цьому місті я начальник та шеф поліції!

- Тобто? - Андрію здалося, що він потрапив у якусь сюрреалістичну ситуацію. У нього вже починала боліти голова.

- Ну ось так, я тут головний! - Андрій зблід і шеф поліції це побачив. - З вами усе гаразд?