Глава 4

Сонце повернулося, і ледь світило у кімнату, Андрій дивився на захід сонця. Годинник на руці показував пів восьмого. Він згадав, що хотів зайти до поліцейського відділення, щоб написати заяву про викрадення автомобіля. Андрій вирішив поспішити, щоб встигнути до закриття відділення. Попри те, що десь через пів години стане зовсім темно, він сподівався, що впорається з цим досить швидко.

Андрій дістав з валізи невеличку сумку-бананку, поклав туди телефон, гаманець, а також блокнот і ручку. Без них він ніколи не виходив. Професійна звичка.

Спустившись вниз, на рецепцію, він нікого не побачив. На стійці лежали брошури хостела, газета з нерозгаданим кросвордом. Андрій не став чекати повернення адміністратора і вийшов на вулицю. Він сподівався дізнатися у місцевих мешканців, де знаходиться відділення поліції.

На вулиці нікого не було. Ні єдиного звуку. Не було чутно звуку двигуна, шуму гучних розмов, навіть пташок не було чутно. Андрій не знав, як на це реагувати. З однієї сторони, він був у чужому місті, і по цій вулиці можливо рідко хто ходить. З іншої сторони, було досить моторошно. Він простояв на місці декілька хвилин, вирішуючи, що робити далі.

На тротуарі, біля самого краю хостела, стояла залізна дошка, які зазвичай встановлюють для оголошень. Але в цьому випадку, це була жовта дошка з мапою міста. На карті була відмітка з написом - "Ви тут". А також вказані інші важливі будівлі. В тому числі - шпиталь, поліцейське відділення, пошта, кафе, і навіть банк. Андрій здогадався, що мапу давно не оновлювали, але сподівався, що інші важливі будівлі не переїхали, і не закрилися.

Роздивляючись карту, Андрій був трохи здивований тому, що місто виявилося трохи меншим, ніж він думав. І обійти він його міг можливо за декілька годин. Справа була у вулицях, які не завжди були рівними. Мапа більше була схожа на лабіринт, ніж на вулиці міста. Він побачив лише дві прямі вулиці. Перша, скоріш за все була центральною вулицею, бо вона на карті була виділена сильніше, аніж інші вулиці. І ще одна вулиця, це - в'їзд-виїзд із міста. Та сама вулиця, по якій він заїхав з траси.

Діставши телефон, Андрій зробив декілька фотографій карти. Після чого передивився їх, і вибрав ту, де вулиці було видно краще за все. Після чого він пішов до відділення поліції.

Андрію знадобилося трохи більше десяти хвилин, щоб дістатися до поліцейського відділення. За весь цей час, на вулиці не було жодної людини. Здавалося місто вимерло. Якби на вулиці було літо і дуже спекотно, він би міг вирішити, що в цьому місті є сієста, як в Іспанії. Але, на вулиці було друге квітня, сонце вже зайшло, на вулиці було ще видно, хоч і досить швидко сіріло.

Підійшовши до відділення, Андрій посмикав двері. Було зачинено.

- Дідько, і треба ж було заснути... Тепер доведеться завтра знов сюди йти... - Андрій був злий сам на себе. Він розвернувся і почав йти до хостела.

Пройшовши пів сотні метрів, він згадав, що йому ще треба зняти готівку з карточки, тож він повернувся. Пройшовшись по доріжці з плитки, з бокової сторони будівлі він знайшов працюючий банкомат.

Спочатку він хотів зняти тисячу гривень, але йому здалося, що цього може не вистачити. Якщо навіть в хостелі немає можливості розплачуватися карткою, то можливо в інших магазинах також немає такої можливості. Тож він зняв дві з половиною тисячі і потихеньку пішов назад.

Коли він відходив, на вулиці було вже дуже темно, і нічого не видно, тож Андрій присвічував собі дорогу ліхтариком на телефоні. Десь на середині шляху, загорілися ліхтарі, що були встановлені понад узбіччям. Усі такі ж, жовті лампочки розжарювання. Андрій вимкнув свій ліхтарик, і пішов більш спокійно по малознайомим вулицям.

Підходячи до хостела, він почав зустрічати людей, які кудись спішили. Можна було побачити молоді парочки, які ходили тримаючись за руки. Де інде було навіть чутно спів пташок. Здавалося, що місто прокидається. Хоча на вулиці була ніч.

Зайшовши до холу хостела, Андрій побачив бліду жінку, яка сиділа за стійкою адміністратора і нудьгувала. Але, як тільки побачила клієнта, одразу ж оживилася.

- Доброго вечора, - привітався Андрій і пішов до сходів.

- Доброго! Чим можу вам допомогти? - запитала бліда жінка.

- Та нічим! Я тут номер зняв, іду відпочивати!

- Почекайте! - жінка квапливо почала шукати зошити з записами. Знайшовши їх, а також сам запис, вона посміхнулася. - Так, бачу! Андрій Бутенко, правильно?!

- Так, це я! - Андрій намагався непомітно роздивитися жінку. Йому здавався дуже дивним колір шкіри. Наче жінка була порцелянова. Від світла лампочки на шкірі були ледь помітні відблиски.

- Вибачте, не помітила запис! Ласкаво просимо, приємного відпочинку в нашому невеликому містечку! - жінка ледь помітно посміхнулася.

- Дякую! Напевно я піду, щось втомився…

- Приємного відпочинку!

- Вибачте, - Андрій трохи затримався, - ви не підкажете, о котрій годині відкривається поліцейське відділення?

- Підкажу звичайно, воно працює цілодобово!

- Ви впевненні? - Андрій дивився на жінку з недовірою.

- Абсолютно!

- Вибачте, а як вас звуть?

- Мене звуть - Уляна!

- Так ось, Уляна, я щойно прийшов з поліцейського відділення, там було зачинено! - з натиском відповів Андрій.

- А ось я впевнена, що якщо ви зараз туди підете, то побачите відчинені двері! - Уляна балакала з Андрієм наче з немовлям, яке нічого не тямить у житті. І це злило ще дужче.

Андрій якийсь час дивився в очі блідої жінки, намагаючись зрозуміти, чи каже вона правду. Та довго дивитися у нього не вийшло. Вона наче гіпнотизувала його, в голові почало гудіти. Андрій мотнув головою, і наслання зникло.

- Тобто, якщо я туди знов піду, там будуть люди?

- Так!

- І вони там працюватимуть, а не збиратимуться додому?

- Так! - підтвердила Уляна.

- Гаразд, зараз перевіримо, - Андрій все ще недовіряв жінці. Особливо йому здавалася дивною її шкіра.