Глава 1

Дерева прослизали повз автівку. Андрій уже понад дві години сидів за кермом і дивився попереду себе. Він дивувався тому, як швидко дерева позеленіли. Ще тиждень тому гілки були пустими, а вже сьогодні через листя не видно тоненьких гілочок.

Дорога займала близько шести годин, тож він в котрий раз пожалів, що не обрав автобус чи потяг. Замість того, щоб їхати серед людей, з якими можна було побалакати, він вибрав самотню поїздку. Більш того, йому необхідно постійно дивитися на дорогу перед собою. А так би він міг поспати, чи подивитися якийсь фільм.

Він навіть не міг нормально послухати радіо, сигнал то з'являвся, то зникав. І от він вже близько двадцяти хвилин їхав майже в повній тиші. Лише він, шум двигуна, та спогади. Він знов і знов згадував, як працював останні декілька днів.

Робота журналіста вимагала максимальної концентрації. Деякі сюжети були аж занадто простими. Над іншими необхідно було сидіти майже день і ніч, щоб знайти хоча б щось, схоже на істину. Андрій дуже часто порівнював себе з поліцією. Необхідно було побувати на місці трагедії, поставити питання свідкам, і чим більше свідків, тим краще. І тільки тоді можна було отримати хоча б якусь правду.

І це стосувалось не тільки трагедій. Коли в якомусь місті відбувалося свято, так само необхідно бути в центрі подій. Ставити запитання, записувати відповіді. Інколи доводилося це робити на папері, хоча зручніше записувати на смартфон, чи на диктофон. Усе зводилося до того, щоб зібрати якомога більше матеріалів, щоб написати гарну статтю, яка б освітлювала подію з усіх сторін. Стаття повинна передавати емоції, а не просто перелічувати факти.

Андрій любив свою роботу, хоча іноді вона доводила до сказу. Особливо коли факти не сходилися, а це означало, що хтось бреше. Необхідно було шукати старі записи, інтерв'ю. І все це лише для того, щоб зрозуміти, хто саме бреше та чому. Коли він сидів по декілька днів над якимись матеріалами, завжди хтось казав, що йому краще іти у поліцейські. Спочатку йому це подобалося, як інші робітники помічали його прагнення знайти правду. Через деякий час це починало бісити. І ще через час Андрій перестав звертати на це увагу. Він ніби не чув цих слів. Інколи кивав головою, але частіше за все просто ігнорував.

Як завжди, Андрій написав заяву на відпустку. Він кожну весну їздив до моря в Одесу. Там він звик відмічати свій день народження. У цей час року на морі майже не буває туристів. Можна спокійно погуляти по набережній, по пляжах. Звичайно, купатися не вийде. Зате можна послухати шум моря, крики чайок. Подивитися, як деякі люди поспішають, готуються до приїзду туристів. Інші ж, так само як і Андрій, повільно гуляють містом.

Попри те, що він вже написав заяву і йому дозволили іти у відпустку, буквально через декілька днів йому дали завдання розібратися з перепродажем викрадених автівок. Поліція вже піймала підозрюваних, але то була вершина айсберга. Вони змогли піймати лише людей, які займалися ремонтом, реставрацією автомобілів і перебиванням номерів на двигуні. Однак, це був лише один цех у Києві, а вони були по всій країні, майже в кожному обласному центрі. Поліція змогла прикрити декілька таких цехів, але на власників так і не вийшли.

Здавалося б, проста справа. От тільки вона могла затягнутися не на один тиждень. Необхідно було побувати хоча б в одному з тих цехів. Побалакати з поліцією. Здобути якусь інформацію, яка не нашкодила б слідству. І по можливості побалакати з працівниками, яких затримали. Хоча навряд чи йому дали б побалакати із затриманими.

- Андрій! - то був начальник, який викликав його до свого кабінету.

- Так, Василь Миколайович? - Андрій заглянув в кабінет, він не збирався заходити, думав його щось запитають і відпустять.

- Заходь, не бійся! І скільки разів я тобі казав звертатися до мене на ім'я?! Це дуже бісить!

- Так, пам'ятаю, - Андрій посміхнувся.

- Сідай, є справа! - Василь показав рукою на стільчик біля столу.

- Що там ще? - Андрій зробив таке обличчя, начебто він занудьгував.

- Поліція піймала тих, хто займався продажем викрадених автівок.

- Мої поздоровлення їм!

- Треба зробити розгорнуту статтю!

- А начебто цим вже займається Влад… - Андрій намагався згадати, чи дійсно він чув це від Влада.

- Так, він цим займається! Але він займається справою по Києву. В інших містах працюють інші журналісти. Кожен на своєму місті, - Василь крутив ручку і дивився на папір, на якому написані всі журналісти, які беруть участь у цій справі, по всій країні.

- Ну так і я тут до чого? Я думаю, вони зможуть зробити свою справу, - Андрій смикнув плечима.

- Мені потрібна людина, яка зможе все це зібрати до купи, і написати велику статтю про затримання по всій країні.

- Ну ні! На те, щоб Влад, та інші зібрали всі необхідні матеріали та написали свої статті, піде декілька днів. А я на наступному тижні іду у відпустку. Тобто мені за два-три дні необхідно продивитися весь матеріал, щоб написати статтю, яка буде висновком по всім іншим статтям?! - всередині в Андрія все аж палало від люті. Але все це він казав таким тоном, наче благав, щоб йому не давали цієї справи.

- Щось на кшталт цього, - тільки зараз начальник підняв голову від аркуша паперу і подивився на Андрія. - Я думаю ти впораєшся!

- Але ж це мені необхідно зробити за два-три дні… - Андрій намагався і далі тиснути на жалість.

- Цього буде більш, чим достатньо! Можеш вже зараз брати матеріали у Влада!

- Але ж...

- Все, можеш йти! - Василь відклав папери у сторону, і перевів погляд на монітор комп'ютера.

- Як скажете, Василь Миколайович! - Андрій був готовий вибухнути від злості.

- Я ж казав, називай мене на ім'я! - Андрій це почув, вже коли вийшов з кабінету.

- Що там? Що він тобі сказав? - поцікавився Влад, повз якого Андрій якраз проходив.

- Мені знадобляться всі матеріали, з приводу крадених автівок, - злість почала відходити, і з'являвся відчай.