Історія одинадцята. Про те, чи варто боятись живої природи

Ні для кого не секрет, що жива природа – це люди, тварини, рослини. І мені здається, що нічого страшного у цьому середовищі немає. Вірніше, коли ти не бачиш ворожості або недобрих намірів від людей чи тварин.

Одного разу я спробувала провести такий собі дослід. Вибрати місце, де тебе ніхто не бачить, заплющити очі і стояти, прислухаючись до того, що діється навкруги. При цьому не обов’язково згадувати про павуків, жаб, гадюк… Бо не встоїш і хвилини! Навпаки, варто замислитись про світ, у якому ти живеш. Тут усе росте, розвивається і… дихає. Уважно прислухайтесь і уявіть: ось із насінинки проростає рослинка. Їй так важко розсовувати затверділу кірочку ґрунту, що вона аж крекче від натуги. Нарешті вилазить на білий світ. І дуже радіє: тут сяє сонечко, блищить роса, дме легенький вітерець. Залишається тільки рости-виростати!

А ще більше диво, коли на світ з’являється тваринка. Наприклад, цуценятко. Його завжди почуєш – воно скавчить, плямкає… А їжачок хоркає, згортається в колючий клубочок. З курчатка виростає півник і згодом починає кукурікати…

Ось ти стоїш і все це чуєш, несеш в собі цілий світ живих звуків. Такий дослід дуже корисний. Коли відкриваєш очі, хочеться погладити песика Барсика, пригорнутися до собачки Бусинки, яку привезли у село з далекого Нікополя. Там вона мешкала зі своєю 

хазяйкою в кімнаті на третьому поверсі. Трапилось так, що Бусинка залишилась сама і сусіди віддали її нам. Вона вже звикла жити у селі і відчуває себе найголовнішою у дворі.

Буває, що ми всією сім’єю їдемо у ліс, до річки. Там стільки незвичних звуків, що навіть вуха закладає: квакають жаби, тоненько скиглять комарі, сплескує хвостиком риба, шелестить у траві ящірка… Я то заплющу очі, то розплющу: оце так дива! У повітрі ніби зависають барвисті метелики, дрібненькі жучки з прозорими крильцями, усілякі мошки, джмелі і мухи. Спускаються до води – усім хочеться швидше її сьорбнути, посмакувати і знову злетіти до сонця!

Коли поруч тато і мама, сестрички, я нічого у живому світі не боюсь. Розглядаюсь, присідаю у травичці, підставляю долоні, щоб туди потрапило якесь створіннячко. А їх довкола – безліч!

Повертаємось додому, а тут вже підросли кавуни, зачервоніла полуниця… Коли це все встигає рости і достигати? Чарівний світ природи! Так і хочеться залишатися в ньому надовго, до самого вечора. Дивишся в небо і здається, що хмаринки - також із живої природи. Які тільки фігури вони не утворюють! То якісь кудлаті головешки, то пухнасті котики, то гігантські слони. І все те похитується, пливе, розчиняється у повітрі.

Там, угорі, свій чарівний світ, підвладний лише птахам. Вони вміють ладити і з людьми, бо знаходять поживу і гніздяться на деревах та у покрівлях. Ми з сестричками не раз знаходили голеньких пташенят, які випадали із гнізда. Старалися віддавати дорослим, щоб вони клали малят у такі місця, де їх знайдуть родичі.

Бувають хижі птахи, які падають з неба на курей. У них рябе пір’я та гострий дзьоб. Шуліки, коршуни, кібці… Нам доводилось бачити, як дрібні пташки, зібравшись у зграї, проганяють хижаків. Справжня битва у небі!

На землі також бувають поєдинки. Сидить собі Барсик у звичній своїй позі: одне вухо у нього насторожене, а інше - спокійне. Раптом Бусинка прокрадається до його миски: свою кашу вже з’їла, хоче поласувати чужою. Ех, Барсик як гавкне, так мала й присяде від жаху! Буває, що й півні б’ються між собою, змагаються, хто в курятнику старший.

Мені завжди хочеться всіх примирити, щоб усі жили у мирі і злагоді. Щоб раділи, веселились, грались і… нікого не боялись!