Історія восьма. Приходить ніч, несе з собою... жах

Це мій великий секрет. Нікому не признаюсь, чому в селі лягаю спати поруч з бабусею. Кажу, що з нею швидше засинаю. А тільки це не зовсім так. Я просто боюсь темряви. Особливо після перегляду страшних мультиків. Дуже хочу спати, але тільки-но вмощусь зручненько під ковдрою, так і полізуть з усіх кутків кімнати всілякі страхи: слизькі, кудлаті, перекошені, зубаті, з гострими пазурами… Навколишні предмети починають оживати і перетворюватись на горбатих потвор. Якщо гардероб залишився

нещільно закритим, то із щілинки визирають чиїсь великі очі, бо між одежею обов’язково хтось сидить, вовтузиться, крекче, сопе…

Іноді мені вдається міцно-преміцно закрити очі, укритись з головою і заснути. Тоді страхи залишаються десь подалі, відступають і розсіюються в темряві. Я сама собі обіцяю, що на ніч не буду сидіти поруч з Настею і переглядати у смартфоні мультяшні жахіття. Але цікавість часто перемагає і я таки вмощуюсь поруч із сестрою. Поки сидимо разом, то не дуже й страшно, а розходимось по своїх ліжечках (ми спимо у міській квартирі на двох ярусах), відразу й починається жахливе ворушіння. Скільки можу – терплю, а коли вже немає сил опиратись страхам, підхоплююсь і з криком лечу в кімнату до мами й тата. Буває, що вони вже сплять. А я розштовхую їх і вмощусь посередині. Тоді у них сон пропадає, а у мене нарешті з’являється – солодкий, приємний, тепленький. Обнімає мене аж до ранку. Правда, прокидаюсь я на ранок чомусь знову у своєму ліжкові, як наче нікуди й не бігала.

Зате вдень, коли у тата випадає вільна хвилинка, він починає зі мною говорити на тему нічних жахіть:

- Ти, Машенько, даремно не любиш темряви. Вона зовсім не страшна. Ти згадай, скільки тваринок і птахів не можуть уявити свого життя без неї. Світло навпаки бентежить їх, тривожить, вони здригаються від кожного шелесту трави і листя. А спускаються сутінки – усе веселішає і жвавішає. Цвіркуни такі концерти влаштовують, що аж гуде повітря, кажани вилітають із своїх схованок і навипередки шугають попід деревами. Їм весело, їм просторо і вільно. Темрява не сковує рух, а заохочує до дії. Ти перестань боятись і будь заодно з мирними нічними створіннями.

Коли наші розмови відбуваються у селі, то я дійсно поринаю у темряву із задоволенням. Особливо тоді, коли старші запалюють вогнище і над ним починають танцювати нічні метелики, злітають барвисті іскорки… Зовсім не страшно! Дрова потріскують, мерехтять зовсім не страшні тіні, пахне димком і скошеним сіном.

Нас із сестричками дуже важко тоді загнати до хати. Ми бігаємо, сміємось, наштовхуючись одна на одну, а темрява поглинає нас турботливо і з ласкою, як і нічних птахів і тваринок. Ми дивимось на місяць, шукаємо на небі знайомі сузір’я і радіємо, що темрява наближає нас одне до одного, обнімаємось, щоб було тепліше і затишніше. Разом легше подолати страхи. І дуже важливо, щоб вони знову не повертались. А для цього треба зберегти у пам’яті і нічне багаття, і метеликів, і наші обійми.