Історія сьома. Про силу невидиму, але дуже страшну

Усі мої попередні історії тепер ніби вже й не страшні. Бо тоді я була малою. А тепер вже перейшла аж до третього класу. Правда,

мені всього сім років. Зате вчитись мені неважко, особливо запам’ятовувати англійські слова. Я їх дуже багато знаю, можу всі предмети довкола назвати по-англійськи, і тварин також знаю: собаку, курку, півня і навіть… слона. Головне, щоб нічого не забулося на літніх канікулах, коли надовго поїдемо з міста.

На цей раз до села ми приїхали не самі, а з нашою міською бабунею, бо сільській було б дуже важко самій з нами, трьома внучками, які значно підросли. Настя перейшла до восьмого класу, а Міра – до сьомого. Отже, тепер стрибати на дивані стало небезпечно, з нього почали вилазити пружини.

А розповісти я хочу про одну невидиму силу, яка може здолати навіть дорослих людей. Спочатку вона непомітна. Підкрадається поступово. Зате коли вступить у свої права, то людина стає зовсім безсилою і кволою. Невидима сила насідає зверху і починає командувати нею. І скинути такого «вершника» майже неможливо.

Ось я й почала спостерігати, як вона виникає. Міська бабуня покликала мене під грушу. Там вона ріже яблука на сушку, а я буду поруч повторювати табличку множення. Мені подобалося скоромовкою казати те, що вивчила раніше. А коли дійшла до числа шість, то тут вже треба було вчити. Тато завжди каже: вмикай свій мозок! Спробувала вмикати, а він… не вмикається! Навпаки, якось загальмувався і наче буксує, не хоче рушати з місця. А бабуня сердиться, примушує мене: давай, повторюй по декілька разів!

Я ще більше за бабуню розізлилась, кажу їй: воно не запам’ятовується! Не буду вчити цю кляту табличку! Кинула зошит на землю і побігла плакати. Є у мене таке місце, де ніхто не бачить…

Сиджу, обливаюсь слізьми і раптом відчуваю, що я не сама у своєму куточку. На мене нібито насіло щось таке солодке і нудне, руки й ноги стали неслухняні, важкі. Прилягла я на килимок і… заснула. Сниться мені, що з темряви виповзає голуба хмаринка, накриває мене ніби ковдрою, вповзає у вуха, стискає голову і каже:

- Це я, твоя лінь… Слухайся мене! Бо у мене є ще й дітьки-ліньки, як гукну їх, то й не встанеш!

Не знаю, чи гукала вона своїх дітей, але вставати я й не думала – проспала до обіду. А коли прокинулась, то зрозуміла, що невидима сила – то Лінь з її ліньками. Ось чому вранці не хочеться складати ліжко, заплітати косички, умиватися, чистити зуби. Ото вже вони насіли!

Як же їх позбутися, коли те ж саме робиться й з Настею та Мірою?

Ходять вони по подвір’ю, мов ліниві мухи, ледь ноги волочать. Не можуть примусити себе не те, щоб підмести у дворі, а навіть і пройтись, щоб погладити песика Барсика. Лінь! Ледь-ледь знаходять сили, щоб погратися в ігри у смартфоні. Гукають нас їсти, а нам – ліньки…

Отак ми дожились, що та голуба хмаринка, що мені наснилась, дійсно заволоділа нами. Якщо з нею не боротись, то ми взагалі перестанемо ходити, тільки лежатимемо без руху. Страшно було й уявити таку картину…

Я спробувала вмикати мозок. І тут він мені подав ідею! А що як нам почати обливатись із садового шлангу, який смокче нагріту воду з величезного баку. Ох, і дістанеться ж тій Ліні! Миттю вона змокне і відвалиться! Ура! Вперед до шлангу!

Як почали ми обливатись, то дійсно Лінь кудись поділась. Нам стало радісно і весело, ми бігали по подвір’ю, стрибали по квадратиках «класиків», вилазили по драбині аж на горище… Раптом помітили, що наші бабусі обоє щось роблять на городі. Одна копає, інша перебирає землю, ніби щось шукає. Ми – до них. Виявляється, у них там вже виросла картопля і її треба негайно викопати, бо на завтра буде дощ і в грязюці вона почне заново рости, а то й гнити. Так нам пояснили невідкладне завдання. І ми з сестричками враз приступили до роботи.

Було дуже цікаво змагатися: хто більше картоплі вибере, хто більше відерець віднесе до купи, хто розрівняє ямки на ділянці… Кожному знайшлося заняття. Ми працювали так, що не помітили, як звечоріло і сонечко захотіло спочити. А нас втома не турбувала, хотілось якомога швидше закінчити роботу.

Ото попрацювали! На славу! На траві виросла величезна купа картоплі – добрячий урожай… Це ми його зібрали. Забруднились, правда, але не біда, побігли під літній душ.

День нам здався таким коротким, але дуже корисним для всіх: бабусі нас обіймали і хвалили, по телефону сповістили татові і мамі, які ми роботящі і завзяті. І це правда. Наступного дня ми навіть заплітали косички одна одній, ліжечка наші були застелені, а одяг вже не розкиданий по підлозі, а складений на поличці. З самісінького ранку ми питали наших бабусь: а що сьогодні будемо робити?

Отак ми подолали голубу хмару-лінь. Тільки розслаблятись не можна, бо вона десь поруч.