Історія шоста. Я знайшла страшного жука!

Нам дуже подобається мандрувати. Завжди чекаємо від бабусі команди, коли вирушати в похід. Нас привозять до села ненадовго, отже навколишні місця нам незнайомі. Екскурсоводом обираємо бабусю. Вона нам завжди відкриває секрети природи. Наприклад, коли трава буває сухою, а коли сіль стає вологою, або коли півні починають співати… А найбільше любимо з нею шукати на небі сузір’я Кассіопеї. Ця хвастовита особа заслужила покарання. Її за хвастощі прив’язали до крісла і примусили висіти головою до низу. Нічого собі!

А в походах з бабусею ми домовляємось самі відшукувати довкола щось незвичайне і дивовижне. Хто переможе і знайде найцікавіше – отримає приз.

Так от, ідемо ми степовим шляхом, розглядаємось. Міра з Настею озброїлись планшетом і айфоном, щоб не проґавити цікавинку.

Спостерігають за хмаринками в небі. Буває, що там виникають пухнасті фігури, схожі на іграшкових ведмедиків та зайчиків. От і потрапляють в об’єктив до дівчат. Потім усі разом переглядаємо – і смішно, і цікаво.

А у мене немає ніякого планшета. Йду та й дивлюсь собі під ноги. Може, трапиться мені якась дивна рослинка або квіточка. Не всім же в небі чекати дива…

Аж раптом… Бачу, лежить листочок на дорозі, а по ньому повзе щось надзвичайне, таке цікавезне! І страшне, бо у нього туловище довге, як у подвійного тролейбуса, тільки й того, що ріжок немає. Я ледь не наступила на нього. Злякалась та як закричу:

- Я знайшла жука! Дивіться!

Всі збіглися, а брати до рук бояться. Може, він кусається? Може, у нього отрута в роті? Голова якась кругла і очиці блищать. А вуса, вуса які чудернацькі…

Довго ми роздивлялись на жука. На долоню ніхто не зважився його посадити, так він і сидів на листочку. Застиг, нікуди не втікає, ніжки у нього тремтять від страху. А ми розглядаємо… Порахували, скільки у нього ніжок – всього шість, але тіло довге, волочиться за ним без ніг. Зверху жук твердий, ніби вкритий панциром, але не суцільним, а поділеним на латочки. Животик м’якенький, пухнастий.

Бабуся знала, хто це. І відкрила нам чергову таємницю: це світлячок! Вірніше – світлячиха. Ми аж підскочили від несподіванки. Так вона може світитися у темряві?

- Звичайно ж! – відповіла бабуся. – Варто сховати її у долонях, щоб було темно і вона увімкне свій ліхтарик.

- Оце так! – закричали ми з сестричками. – Давайте спробуємо!

Але брати в долоні отакий «тролейбус» було якось лячно. Вона все-таки буде шкрябатись…

Бабуся виявилась сміливішою за нас і сховала у себе жука. Ми прикипіли до її долонь. І побачили зеленувате ледь помітне сяйво, яке випромінювалось з-під животика світлячихи.

Нам аж подих перехопило! Оце так знахідка! Виходить, що я заслужила приз. А хвастатись негарно, бо буде мені таке, як отій Кассіопеї, що на небі теліпається головою вниз. І я дозволила, щоб приз поділили на всіх, хто був у поході.

Ми відпустили світлячиху і пішли дорогою до крамниці. Там бабуся купила нам ковбасоподібне морозиво. Ледве донесли його додому, так швидко воно тануло на сонці. Ласували ним на славу, кожному дістався добрячий шмат солодкого дива!