Історія перша. Про мого котика Тома

Усі звичайно ж пам’ятають веселих мультяшних героїв – Тома і Джері. Коли спостерігаєш за їх пригодами, хочеться, щоб вони завжди були поруч. Але живих котиків і песиків у дорослих не допросишся.
Та от одного разу до нашої міської квартири завітали в гості дідусь з бабусею – вони мешкають у селі. І привезли мені на день народження незвичайну іграшку – пухнастого котика, який стояв на задніх лапках і невтомно співав для мене поздоровлення з іменинами – «хепі бьорздей». Варто натиснути на заповітну пружинку на його спинці – і відразу ж лунає пісенька.
Вирішила я назвати котика Томом. А як інакше? Дивиться він на мене своїми блискучими очицями і не змигне. Наче розуміє, що потрапив у надійні руки. Ми з ним не розлучалися навіть вночі. Так звикли одне до одного, що навіть у дитсадок разом ходили.
І так трапилось, що я його… загубила. Зовсім випадково. Ми з мамою увечері поверталися додому і зустріли знайомого хлопчика із нашого будинку. Мама дозволила нам трохи погуляти на дитячому майданчику. Ми спускалися з гірки, бігали навипередки, гралися в піску. Я зовсім забула про Тома. Він залишився неподалік у парку на лавці.
Отак я й побігла за мамою підтюпцем, як завжди, коли в мене ще не було Тома. Настала ніч, вже вкладалась спати і раптом… Де ж мій Том?
Мені навіть спати розхотілося. Почала пригадувати, де я його залишила. Пригадала! На холодній потрісканій лавці у парку… Він там зараз лежить, мов неживий. І його очиці вже не дивляться і не блищать. Бо навколо – пітьма і густі кущі. Жодної людини, яка б його знайшла і принесла мені.
Я почала потихеньку плакати, дуже жаль було Тома. Мама щось розпитувала, але мій плач ставав все голоснішим, я здригалась і тремтіла. Ніхто не міг мені допомогти!
Аж поки пізно вночі повернувся з роботи мій тато. Він – тренер у спортивному клубі і завжди приходить пізно, коли ми з сестричкою вже спимо. Та на цей раз я його дочекалась:
- Тату, тату! Врятуй мого Тома! – більше нічого не могла пояснити, бо так плакала, що слова застрягали в горлі.
Мама прийшла на допомогу, пояснила, що й до чого. Стомлений тато не хотів поночі спускатись до парку і я продовжувала нестямно ридати.
Все так він взяв ліхтарика і вийшов. Прямісінько в темну ніч. Я вже не плакала, а тільки схлипувала. Він обов’язково знайде Тома. Такого сміливого і хороброго тата не злякає ні темрява, ні колючі кущі.
Так і сталось! Не минуло й півгодини, коли скрипнули двері і тато приніс… мого дорогого Тома. Він докірливо дивився на мене і не хотів пробачати мені зраду. Як я його не просила… З пухнастика він перетворився на облізлого і вологого, схожого на стару іграшку, яку пора викинути на смітник.
Том не захотів ночувати зі мною в ліжечку. Він спостерігав за мною зі стільчика аж поки я заснула.
А на ранок я ще не один раз просила пробачення. З усіх сил! І він нарешті знову став пухнастим, знову засяяли його стомлені очиці. Тепер ми з Томом по-справжньому разом!