Розділ 10

Уолсі вичікувально дивився на Тіма:

— Тіммі, я ж друг, мені можна довіряти.

— Мама каже, що довіряти можна тільки одне одному, — серйозно відповів малий. — І більше нікому!

— В більшості випадків так, але якщо людина, в даному випадку я, щиро намагається допомогти, а ти вкрай потребуєш допомоги, то можна довіритися, — мовив Уолсі.

— Не можу. Тоді він знайде нас. І зробить мамі боляче, — Тім був на межі істерики, але Уолсі не здавався. Він мусив зрозуміти, в чому справа.

— Хто «він»? — Уолсі поклав широку долоню на ручку хлопчика.

— Мій тато, — схлипнув Тім і очі його розширилися від жаху.

— Але ж він загинув, — здивовано вигукнув Уолсі.

—Ні. Він живий і він шукає нас, а коли знайде — вб'є маму! — остання оборона впала, Тім гірко розплакався, опустивши голову на руки.

Відкривши рот від несподіванки, Уолсі навіть не знав, що йому відповісти і які слова підібрати, аби заспокоїти.

Малкольм не зняв номер в готелі, хоча відчував себе втомленим та виснаженим. Замість цього він попрямував до поліцейського відділку, стискаючи в руці фотографію з камер спостереження.

Зайшовши в потрібні двері, запитав чергового і йому представили офіцера Кромбі, котрий якраз тримав в руках блокнот та ручку.

— Чим можу допомогти? — поцікавився офіцер.

Поруч з ним з’явився високий темноволосий чоловік з шерифським значком на грудях і зацікавлено подивився на Малкольма.

— Я офіцер центрального поліцейського бюро Уельсу, Малкольм Веллей, — Малкольм витягнув з кишені офіцерський жетон, але не подав його чоловікам. — Я розшукую ось цю дівчину. Її звуть Бланш Берроуз, вона обвинувачується в замаху на життя працівника правоохоронних органів та викраденні неповнолітньої дитини. До того ж вона психічно неврівноважена і страждає маніакально-депресивним психозом. Втекла з Кардіффа чотири тижні тому, досі її місцезнаходження точно не відоме, але я знаю, що близько трьох тижнів тому вона перетнула шотландський кордон і була помічена недалеко від Інвертена. Міс Берроуз небезпечна, її потрібно знайти якомога швидше і надати спеціалізовану допомогу, — Малкольм демонстративно поклав на стіл офіцера Кромбі фотографію. —Так вона виглядала кілька місяців тому.

На фото була зображена блондинка з милою усмішкою й трохи розкосими насичено-сірими очима, котра сиділа на лавочці в оточенні різнобарвних трояндових кущів.

— А ось так вона може виглядати зараз, — на стіл поряд опустилася фотографія з камер спостереження. — До речі, ви не представилися, шериф.

— Я... Я прошу вибачення, офіцер, — неуважно пробурмотів шериф, не в змозі відірвати погляд від фотографій. — Мене звуть Фінн МакКенна. Я шериф містечка Каррік-Фервю, округ Інвертен.

— Шериф, вам знайоме це обличчя? Ви бачили її? Бачили Бланш? — схвильовано втягнув в себе повітря Малкольм.

Анейрін розгублено дивився на Кетрін. На його вустах все ще світилася легка усмішка і здавалося він сприймає все як жарт, не більше.

— Повір, це погана історія, тобі не варто про неї знати. Так безпечніше, — Кетрін видала тихий стогін відчаю. — Ну навіщо мені це все? Ну навіщо я тільки повернула в це містечко?

— У тебе проблеми? З родиною загиблого чоловіка? — обережно запитав Анейрін.

— Боже, Анейрін! Так, у мене проблеми. Дуже серйозні проблеми, мій чоловік... Він живий. Живий і дуже небезпечний, — розтягуючи кожне слово, відповіла Кетрін.

Анейрін моргнув і, відсторонившись від неї, розгублено спрямував погляд у бік лобового скла.

— Я просто... Обіцяю, щойно виберемося з цієї пастки, я зберу речі і поїду з Каррік-Фервю, — голос Кетрін став хрипким. Вона притулилася чолом до холодної шибки, намагаючись стримати потік сліз і правди, що рвалася назовні.

— У твоїх словах... — Анейрін проковтнув. — У твоїй розповіді хоч щось було правдою?

— Тільки те, що... — Кетрін закрила очі. — Нічого. Напевно нічого. Знаю, що просити вибачення безглуздо, але все ж прости мене. Я мусила захистити Тіммі.

— Кеті... — він осікся, розуміючи, що те ім'я чуже для неї.

— Бланш. Мене звуть Бланш, — промовила ледь чутно. — Але думаю, це помилка. Називати тобі своє справжнє ім'я.

— Бланш, — Анейрін немов перекочував літери її імені на кінчику язика. — А тепер розкажи мені правду, Бланш. Всю, без залишку, — серйозно додав.

Вона зітхнула, борючись зі своїми емоціями, а потім покірно кивнула, розуміючи, що більше мовчати вже нема сенсу.

Пояснити те, що відчував, Фінн МакКенна не міг навіть самому собі. Якась частина його підсвідомо вірила словами уельського поліцейського, а якась була на сто відсотків впевнена, що Малкольм Веллей бреше. Кетрін, дівчина, котра приїхала в Каррік-Фервю кілька тижнів тому, жила в будинку його сестри, працювала в пабі його батька і непогано ладила з його племінником, не могла бути тією, про кого говорив незнайомець. Він сам спілкувався з нею. Дідько лисий! Він навіть її цілував. Маніакально-депресивним психозом від неї навіть не пахло. Щось тут було не те. Зовсім не те і шериф МакКенна мусив розібратися в усьому якомога швидше.

МакКенна вийшов на похмуру засніжену парковку інтвертенського відділку і витягнув з кишені телефон, набираючи номер батька.

— Шериф МакКенна, вірно? — Малкольм широко усміхнувся й підійшов ближче.

МакКенна натиснув на відбій і повернувся до нього:

— Вірно.

— Ви казали, що шериф поселення під назвою Каррік-Фервю?

— Так, — МакКенна намагався зрозуміти, до чого хилить Веллей.

— Дуже добре. Тоді ви охоче вкажете мені туди шлях, а я складу вам компанію.

— Чого б це? — Фінн напружено зробив крок до свого автомобілю.

— Щоб докладніше розповісти про дівчину, яка там живе і яка подала вам заяву про втрату документів, — Малкольм продовжував широко усміхатися, але в тій усмішці чітко миготіло щось нездорове.

— Вона абсолютно не схожа на дівчину на ваших фото, саме тому я навіть не згадав про неї, — байдуже відповів Фінн, притулившись спиною до дверцят автомобіля й схрестив руки на грудях.