Розділ 8

Вночі пішов сніг. Коли вони поверталися додому в супроводі Фінна, землю лише скував міцний мороз, а прокинувшись вранці та визирнувши у вікно, Кетрін здивовано змахнула віями, споглядаючи приголомшливу білизну по всій околиці. Земля вже була припорошена чистим сухим снігом, а він все продовжував падати з затягнутих низькими хмарами небес: великий, густий та пухнастий. Проте падав по-особливому неспішно, плавно, тихо, навіть ліниво. Немов намагався розтягнути людям задоволення від своєї появи.

На душі Кетрін теж посвітлішало, вона навіть усміхнулася, уявляючи, як зрадіє Тім, коли прокинеться.

Спогади про минулий вечір не турбували її, так само як і головний біль. Після елю похмілля не приходило. Незважаючи на те, що випила, Кетрін не розказала хлопцям МакКенна більше, аніж планувала, це радувало так само, як і сніг за вікном. Радувало й те, що запропонувавши підвести Кетрін додому, Фінн дійсно тільки підвіз її. Не було запрошення на чай, не було пропозиції бесіди і не було натяку на будь-яку близькість. Чомусь те стало дуже важливо для неї. Зберегти відносини з Фінном саме такими і не дозволити їм зайти далі. Кетрін не розуміла, чому опирається. Вона мала право будувати відносини з будь-яким чоловіком, якого б захотіла. Проблема полягала хіба-що в тому, що Кетрін чомусь вперто не хотіла ввічливого та турботливого Фінна МакКенну.

— Може то на краще, — пробурмотіла вона собі під ніс, готуючи Тіму шкільний ленч. — У будь-якому випадку серце знає, що робить, хоча й розум з ним категорично не згоден.

Як Кетрін і передбачала, Тім був у захваті від снігу й милувався ним всю дорогу до центру Каррік-Фервю, де очікував шкільний автобус. Ведучи автомобіль, Кетрін поглядала на хлопчика з сумною усмішкою. Незважаючи на все, що йому довелося пережити, він залишався просто хлопчиком: спраглим до пригод і тим, хто досі вірить в казки.

Проводжаючи Тіма до автобусу, Кетрін нахилилася та поцілувала його в щоку:

— Гарного дня!

— Ну, не при дівчатках же, — насупився Тім, озираючись на всі боки.

— Тіммі, я люблю тебе, — не звертаючи уваги на його репліку, відповіла Кетрін.

 — Я теж тебе люблю, — Тіммі змахнув їй на прощання рукою і застрибнув в автобус.

Зі щемливою ​​тугою Кетрін припаркувалася біля пабу й зайшла через службовий вхід:

— Доброго ранку, бос!

Уолсі завзято сперечався зі ще одним бадьорим дідком, жестикулюючи і викрикуючи лайки.

— Що за розбір польотів? Хлопчики, припиніть негайно, бо викличу шерифа, — удавано насупилася Кетрін, вішаючи пальто в невелику шафу за ширмою барної стійки.

— Ще чого! — вигукнув дідок. — У цього старого хронометра навіть поліція куплена.

Кетрін поглянула на нього й не втрималася від усмішки. У вицвілих сірих очах танцювали пустотливі іскорки.

— Вони знову не поділили дівчину, — засміявся Анейрін, заходячи в паб через гостьовий вхід й обтрушуючи з волосся сніг.

Кетрін затримала погляд на його обличчі довше, аніж належало, а тоді розгублено опустила голову, розправляючись свій зелений фартух:

— Та ти що?

— Це правда. Вони забули, хто завтра грає в шахи з хворою містрис Пайтор, — продовжив Анейрін. — Сніг все посилюється. Дідусю, я поспішаю.

 — Хлопче, не кажи дурниць. Я забороняю тобі йти до океану в таку погоду, — Уолсі забув про суперечку з другом і похмуро поглянув на онука.

— Мені двадцять один, ти не можеш мені заборонити, — м'яко усміхнувся Анейрін. — Кетрін, можна мені чай в термос і два сандвіча з куркою?

Кетрін кивнула та взялася готувати сандвічі, прислухаючись до розмови.

— Анейрін, послухай діда, — звернувся до нього старий за барною стійкою. — Ти ж знаєш, який зараз ненадійний берег.

— Клятвено обіцяю повернутися рівно опівдні, Ваша величність, — Анейрін жартівливо відважив Уолсі уклін. — Ні хвилиною пізніше.

— А чому ти не поїхав до школи? — втрутилася Кетрін, подаючи йому упаковані сандвічі і взяла термос.

— Я сьогодні хворію, — Анейрін грайливо підморгнув їй.

— Он як! — пробурмотіла трохи знітившись вона.

— Побачимось, — взявши термос з гарячим чаєм і сандвічі, Анейрін вийшов з пабу, щільно закриваючи за собою двері.

— Гаразд, Уолсі. Я теж піду, — старий підвівся з-за барної стійки, відсунувши порожню чашку з-під чаю. — Завтра Бетс провідую я!

— Як би не так! Котися звідси, старий пройдисвіт, — пробурмотів Уолсі з усмішкою і поставив чашку в мийку.

Кетрін підозріло взяла чашку й принюхався, а потім заглянула в чашку Уолсі:

— Уолсі МакКенна!

— Що таке? — зарозуміло зігнув брову він.

— Я знаю, що надвечір’ям п'ють каву з коньяком, але про ранковий чай з віскі чую вперше, — обурилася вона. — Як тобі не соромно?

— Не лай мене, Кеті, — немов ситий кіт, промуркотів Уолсі.

— Ну-ну! Я ще й шерифу поскаржуся, — продовжувала зображати невдоволення вона.

— А шерифа немає, — задоволено усміхнувся Уолсі. — Шериф поїхав до Інвертену і повернеться тільки ближче до вечора.

— Ще б язика показав! Як дитина, їй-Богу, — Кетрін відмахнулася й попрямувала на кухню.

Уолсі пильно простежив за нею. В старечих очах відбилася батьківська ніжність, а вуст торкнулася ласкава усмішка:

— Кеті-Кеті! Мила наша Кеті.

— Що-що? — почувся її м'який голос.

 Уолсі не відповів, тільки продовжував усміхатися сам собі.

Малкольм проїхав від Единбурга триста кілометрів у північному напрямку, але на її слід так і не вийшов. Це починало відверто дратувати. Найменше хотів витратити стільки часу й грошей надаремно і найбільше хотів її знайти. Відганяючи від себе роздратування, зупинився на самотній автозаправній станції і, зайшовши всередину, взяв з полиці пачку солоних крекерів та мінеральну воду. Озирнувшись довкола помітив, як вийшов водій, а тоді підійшов до касирки.

— Повний бак, сер? — поцікавилася дівчина у форменому картузі.