Розділ 2

Чоловік кивнув, зупиняючись біля барної стійки Уолсі і повільно, немов оцінюючи прибулих незнайомців, наблизився до їхнього столика.

Дівчина привітно усміхалася, а в думках проклинала старого за брехливу приязнь і за те, що викликав поліцію.

— Шериф Фінн МакКенна. Вітаю, місіс ... — він замовк, чекаючи, коли вона відповість.

— Міс Кетрін Майер, — дівчина кивнула в знак вітання. — Мій син, Тіммі.

— Радий знайомству, — МакКенна потиснув руку Тіму і усміхнувся Кетрін.

Вона вже догорала зсередини, чекаючи кульмінації всієї історії, але раптом сталося несподіване.

— Батько сказав, ви шукаєте житло? — МакКенна кивнув на старого, котрий з цікавістю спостерігав за ними з-за стійки.

Кетрін відчула, як відлягло від серця і навіть усміхнулася йому у відповідь:

— Все вірно. Ми з сином вирішили перебратися подалі від міста і постійної метушні. До того ж у нього астма і наш лікар порекомендував інше місце проживання.

— Он як? Тоді дивно, що ви вибрали узбережжі. Повітря тут солоне, висока вологість і дощі півроку, — здивувався МакКенна.

Кетрін завмерла і навіть дихати перестала.

— Але в інші півроку Тіммі тут буде дуже навіть комфортно, — немов помічаючи її розгубленість, додав МакКенна. — Взагалі-то, я мало розуміюся в медицині.

Кетрін розсіяно кивнула.

— У нас є один порожній будинок, котрий знаходиться на піклуванні шерифства. Можете зняти його, — діловито запропонував МакКенна.

— Було б чудово. Мені потрібно пред'являти якісь документи? — запитала вона, ловлячи на собі шокований погляд Тіммі.

— Водійського посвідчення вистачить, — відповів МакКенна.

— З цим будуть проблеми, — зітхнула Кетрін.

— Що таке? — насторожився шериф.

Уолсі, котрий досі стояв за барною стійкою теж насторожився.

— Справа в тому, що за кілометрів тридцять звідси, на заправній автостанції, у мене поцупили сумочку. У ній, як ви розумієте, були документи, кредитки та навіть парочка золотих дрібничок, — Кетрін дивилася на нього сумно і навіть байдуже. — Думаю, тепер ми навряд чи зможемо залишитися тут.

МакКенна задумливо дивився на свій жетон, немов бачив його вперше, а через хвилину знизав плечима:

— Ну, що ми не люди, чи що? Ви і так потрапили у скрутне становище, як можна ускладнювати його ще більше?

Кетрін мовчала, не знаючи, що відповісти і як поводитися далі.

— Я проведу вас до будинку. Якщо, звичайно, ви залишаєтеся.  Завтра напишете заяву про крадіжку документів. Ви ж її ще не писали? — поцікавився МакКенна.

— Ні. Як ви... — Кетрін замовкла.

— Дізнався? — МакКенна захихотів. — Все просто. На найближчі тридцять кілометрів моє шерфство — єдине. Йдемо?

— Так, — кивнула Кетрін. — Так, йдемо.

Вона глянула на Уолсі з вдячністю та теплою усмішкою.

— Фінн, захопи з дому чисту постільну білизну, — розпорядився Уолсі і виглядав при тому якось незадоволено.

— Так, батьку, — Фінн відкрив дерев'яні двері пабу й пропустив подорожніх вперед.

— Ваш батько не дуже задоволений таким поворотом, — зазначила Кетрін. — Але я його розумію. Ми тут чужаки.

— Справа не в цьому, — МакКенна добродушно реготнув. — Ви йому сподобалися, це однозначно. В іншому випадку він і пальцем би не поворухнув, аби допомогти. Просто будинок, який я запропонував вам, йому не до смаку. Сідайте до мене.

Кетрін поглянула на його позашляховик з шерифською зірочкою на дверцятах, а потім перевела погляд на свій старий пошарпаний Сітроен і згідно кивнула. Після того як МакКенна закинув в багажник дві спортивні сумки з речами подорожніх, Тіммі забрався на заднє сидіння, а Кетрін присіла поруч з ним.

— Не подумайте, що хочу вам поганого. Навпаки. Куди краще знімати житло без всюдисущої господині чи господаря, які раз у раз зазирають дізнатися, чи не засмітили ви водостік, — пояснив МакКенна. — Та й шукати зараз того, хто дозволить вам оселитися у нього, не дуже правильно. Нашим жителям й справді потрібен час, аби звикнути до нової людини.

— Я все розумію, — погодилася з його судженнями Кетрін.

— Будинок, який я вам запропонував, пустує, але пустує він уже понад десять років. Це і не сподобалося батькові. Він передбачає, що там можуть бути проблеми з електрикою, — продовжив МакКенна, ведучи автомобіль по звивистій дорозі в сторону гірського лісу, котрий вкривав західну частину Каррік-Фервю.

— Думаю, з цим можна щось зробити, — припустила вона, поглядаючи на Тіма, що притиснувся до автомобільних дверцят.

— Зрозуміло. Якщо щось не так, ви просто зателефонуйте мені і ми вирішимо проблему, — усміхнувся МакКенна.

Кетрін дивилася на ряд близько розташованих один до одного будиночків різних розмірів та кольорів, з черепичним дахом й білими віконними рамами і в пам'яті виникали приємні спогади з дитинства, проведеного у батьків тата в дуже схожому містечку, тільки в глибинці Уельсу.

— Це центральна вулиця, — пояснив МакКенна. — Велика частина містечка куди менш організована. Відстань між господарствами подекуди досягає кілька миль. А ось тут живе Уолсі МакКенна — найбільший буркотун північного узбережжя і мій батько.

 Кетрін не втрималася й усміхнулася:

— Він мені сподобався.

— Леді будь-якого віку завжди в захваті від того джентльмена, — продовжував жартувати МакКенна. — Вип'єте чаю, поки я візьму білизну?

— О, ні! Буде краще, якщо ми одразу поїдемо до будинку. Ми дуже втомилися, — ввічливо відповіла Кетрін й одразу додала. — Але запрошення на чай нехай залишається в силі.

— Я розумію, — шериф вийшов з автомобілю та попрямував до пофарбованої білою фарбою дерев'яної хвіртки, котра вела до одного з сірих будинків з різьбленим ґанком і кріслом-гойдалкою на ньому.

— Тіммі, як ти? — запитала Кетрін зітхнувши.

— Нормально, — голос хлопчика був меланхолійно втомленим.

— Послухай...

— Я знаю. Не треба, — обірвав він її і прикрив очі.