Розділ 1

Мерзенна мокра погода там була частим гостем, але того разу вона надто вже затрималася. Дощі розмили більшість ґрунтових доріг, додали води в гірських річках і розширили частину боліт, висушених за літо. Густа мряка, котра тягнулася останній тиждень, важкими прозорими коралями прикрашала мережива, виткані павуками, осідала на деревах, чіплялася та в'юнилися разом з білими клубами диму з димарів.

Повітря стало важким та холодним і вдихати було важко.

Високі трави, не так давно сяючі смарагдами на літньому сонці, тепер збагряніли і хаотично лежали на землі, придавлені важкістю тривалих дощів. Брудно-сіре небо теж не радувало око, не менш похмуре, аніж все навколо. Низько навислі хмари повністю сховали сонце і жоден, навіть найменший, промінчик не міг пробитися крізь них та висвітлити похмуру округу.

Така погода не надто спонукає до веселощів та позитивних емоцій. В цей час завжди хочеться закутатися в теплий плед, пити гарячий чай з лимоном, читати цікаву книгу, або ж солодко поспати під монотонний стукіт дощових крапель по шибці, але ніяк не хочеться покидати стіни затишного будинку і поспішати на роботу, навчання або в інших важливих справах.

Так, пізня осінь мало любима людьми, але одна справа любити і зовсім інша — звикнути.

Жителі Каррік-Фервю звикли і не звертали на бридку пізню осінь ніякої уваги, займаючись своїми повсякденними справами.

Каррік-Фервю був непримітним містечком з примикаючими до нього п'ятьма фермерствами, хаотично розкиданими по околиці. Воно знаходилося десь на задвірках північної Шотландії, але навіть таке забуте Богом місце, мало свою перевагу — всього в парі кілометрів від нього, вируючи, пінячись і вгризаючись у височенні скелі крутого узбережжя, шаленів Атлантичний океан.

Одні в тому містечку шукали краси природи, інші достаток морепродуктів, треті — дешеве житло, і Каррік-Фервю жив, дихав й нікуди не збирався зникати з шотландської географічної карти.

На противагу місцевій обстановці люди в містечку випромінювали тепло та світло, ніби компенсуючи нюанси погоди. Вони ніколи не закривали свої будинки на ключ та завжди усміхалися одне одному при зустрічі. Господині влаштовували звані обіди, молоді матусі групами гуляли з дітьми на узбережжі в теплі погожі дні, пенсіонери не відмовлялися посидіти з сусідськими малюками, чоловіки платили один за одного в пабах, а господарі не сварилися за капості, заподіяні їм домашньою живністю сусідів. Це були величезні плюси, мінусом же було те, що в Каррік-Фервю, як і належало, всі всіх знали.

Мінусом це точно було для дівчини, котра завітала в місцевий паб ближче до вечора в той дощовий похмурий день.

Обережно озирнувшись на всі боки, вона невпевнено підійшла до бармена, котрий дрімав біля стійки і, прочистивши горло, натягнуто усміхнулася:

— Добрий день!

Відповіддю послужило тихе розмірене сопіння у кріслі за стійкою. Бармен притискався плечем до дерев'яної стільниці, голова його трохи відкинулася назад, а картата кепі сповзла на праву щоку, майже закриваючи обличчя.

— Сер? Вибачте! — дівчина заговорила трохи голосніше і знову озирнулася на всі боки. У пабі було тихо й порожньо. Її увагу привернув металевий дзвіночок, прикріплений в самому кутку барной стійки, і дівчина смикнула його, враз накриваючи долонею, щоб заглушити гучний передзвін.

Бармен, нарешті, стрепенувся і, поправивши кепі, досить швидко для свого похилого віку скочив на ноги. Покрите пігментними плямами обличчя виявилося цілком доброзичливим, а на прихованих пишними вусами вустах блиснула привітна усмішка:

— Ласкаво просимо в паб «Безголовий вершник».

— Безголовий вершник? — дівчина не втрималася від іронічної насмішки. — О, Боже! Чому?

— Ну, розумієте, юна леді, — старий зміряв її проникливим поглядом, а потім змовницьки підморгнув. — Думаю, вся справа в тому, що навряд чи «вершник», котрий виходить звідси в п'ятницю ввечері, ще має голову на плечах.

Дівчина не змогла стримати сміх:

— Тепер зрозуміло.

Старий раптом став серйозним:

— А ви, це, не з Единбурзької алкогольної інстанції?

— Ні, що ви, — тут серйозність повернулася і до дівчини. — До алкогольної інстанції я не маю ніякого відношення.

— Вибачте, обожнюю поговорити і забуваю, що на роботі, — добродушність одразу повернулося до старого. — Перекусити вирішили?

— І це теж, — дівчина зітхнула. — Мені б на ніч зупинитися.

— Туристка? Як же вас занесло в таку глушину? — старий потягнувся до маленького листка, що мабуть замінював меню. — У нас сьогодні риба й смажена картопля, ростбіф і салат, ну й куди ж без Хаггіса*.

Дівчина пробігла очима по цінам й не роздумуючи відповіла:

— Риба та картопля підійдуть. Дві порції, будь ласка. Тут є поблизу готель, сер?

Старий поспішив на кухню і дівчина почула звук мікрохвильовки, котра ввімкнулася. Через три хвилини він повернувся та подав гарячий обід в пластикових контейнерах. Винувато усміхаючись додав:

— Звільнилася моя офіціантка, а вона ще й трохи кухарем була.

— Не біда, — відмахнулася дівчина. — Гаряче сирим не буває. Сер?

— Готель? Боюся, що ні. Є крихітний мотель, але я не радив би вам там зупинятися, якщо він з вами.

Дівчина різко обернулася, помічаючи на порозі пабу хлопчика років восьми в теплій куртці й шапці. Він виглядав блідим та досить серйозним.

— О, так!  Він зі мною. Мій син, Тіммі, — вона поманила його до себе і стиснула худеньку долоньку своєю.

— Здрастуйте, сер, — чемно привітався хлопчик.

— І вам здрастуйте, юначе, — усмішка на обличчі старого стала ще ширшою. — Який славний хлопчик.

— Дякую, сер, — дівчина ніжно глянула на хлопчика і знову повернулася до старого. Вигляд у неї був стомлений та сумний.

— Як би вам допомогти і де ж знайти нічліг?! — задумався старий. — На одну ніч.

— Взагалі-то не на одну, — тихенько відповіла вона. — Ми з Тіммі шукаємо житло на... На тривалий час.