Частина перша

Даміано біг так швидко, що не відчував ніг. В очі била злива, вітер та світло фар їдучих прямо назустріч машин. В мокрій долоні він стискав металеві ключі, і стискав так сильно, що на шкірі починала пекти рана. Дзеркальна, слизька дорога неначе не закінчувалася, а жовте світло, що виглядало поміж тонкими стеблами голих дерев, зливалося з літаючим навколо жовтим листям. Сірі смуги пішохідного переходу розлилися вздовж, заховалися в марево багатоповерхові будинки. Підошви дерматинових осінніх черевиків майже не торкалися різнокольорової плитки тротуару. З нахилених дахів, помальованих сажею і пилом, падало поламане гілля. Малий квартал гудів грозовою луною, а темні хмари сунулись ледь не між під'їздів. Даміано забіг у восьмий, наосліп ввівши цифри коду, чіпляючись руками за сині поруччя, пролітав поверх за поверхом, збиваючи побілку з бетонних сходів. І все ж діставшись середини будинку, двома обертами ключа відчинив двері кутової квартири, і не зачиняючи їх, у брудних чоботах та до нитки промоклій курточці пробіг коридор, кімнату, перестрибнув поріг балкона.

На брудному підвіконні, пофарбованому липким лаком, лежали розкидані папери. Вода, залітаюча всередину разом з вітром через відчинене вікно, зробила величезну калюжу на деревині, а та вже розбіглась на пів поверхні. Краї з листів уже були мокрі, і лінії розриву тяглися до закарлючкуватих букв. Витерши долоні об джинси, Даміано швидко зібрав всі тексти, грюкнув вікном, що те ледь не вилетіло назовні, та побіг назад у кімнату.

Тяжко дихаючи, він акуратно розклав все на стіл, включивши лампу. Ввалившись в крісло, з острахом оглянув кожен папірець. І нечутно видихнув, коли побачив, що більшість букв залишилась на них.

У квартирі стало тихо. Лише дощ досі барабанив по балконному склі, наче ніяк не міг вгамуватися. Даміано зняв курточку, відкинувши її на вішалку, роззувся, відставив у бік зіпсоване взуття. Все тіло мимоволі здригнулося, під шкірою пронеслися вогняні хвилі. Пусте, темне приміщення зберегло в собі тепло, що залишилося від останнього догорілого поліна в каміні. Дзеркало у передпокої ловило химерні тіні, що самотньо вешталися незаметеним коридором. Запаливши запальничкою свічку, Даміано підпер щоку почервонілим від холоду кулаком та мовчки дивився на тремтячий вогонь.

Десь на кухні гудів холодильник. Пищав годинник на газовій плиті — вдень знову вимикали світло. Поскрипували гострі кути обклеєних дешевими шпалерами стін. Гойдалася від протяга квадратна сторінка календаря.

Так і було. Так і сидів. Сидів довго, а очі, зустрівшись з заточеним у картоні поглядом за скляною рамкою, не могли і на секунду заплющитися. Нігті роздирали засохлі рани на пальцях. Просочений запахом прального порошка, светр, знову пахнув купленими свіжо-сторінковими книжками, які часто розгорталися на подушці, що колись лежала поруч з правого боку. Небажані спогад зашуміли позаду.

І наче свистів чайник, що не встигав остигати від кількості разів, як Даміано заварював чай у двох кухлях. Але, якщо прислухатися — ні, то все ще свистів з двору вітер. Наче чулись тихі розмови з сусідньої кімнати і чиїсь зітхання. Але, якщо прислухатись — ні, то у сусідів працює телевізор. Наче підлога прогинається і рипить від спокійних, ритмічних, знайомих кроків. Але, якщо прислухатися — ні, то її придавлює вага зальних дверей.

Наче, уже пізно. Але руки, взявши один з ненамоклих паперів, знову лягли на білі і чорні клавіші.

Так і було. Але цього вечора співати не хотілось. Звучала тільки мелодія і прийшов голос, саме якого й хотілось згадати. Голос, щоправда, непоставлений, незнаючий нот та октав. Але відмінно пам'ятаючий кожне написане на папері слово, а може, читаючий його.

( За мотивами пісні «The Lonliest »)

ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ — "ЛИСТИ ДО ТУМАНУ / ЄЛЕНА ОКС "