Розділ 11. Повернення

Широка рівнина простягалася до самого обрію й була вкрита старим снігом. Він давно перестав бути білим. Вітер змішав його з попелом, землею й дрібним пилом, тому тепер поверхня мала брудно-сірий колір. Подекуди крізь мерзлий ґрунт пробивалися жорсткі пожовклі трави, а між ними чорніли обгорілі пні дерев, які так і не пережили давніх пожеж. Природа поволі відвойовувала своє. Молоді сосни й берези росли просто серед уламків бетону, ніби всі ці роки терпляче витісняли людину зі світу, який вона сама колись зруйнувала.

Та найбільше вражав не ліс. За кілька кілометрів попереду здіймався мегаполіс. Або, точніше, те, що від нього залишилося.

Величезні бетонні вежі й досі височіли над землею. Більшість із них зберегла свої обриси, але жодна вже не була живою. Темні провалля вікон дивилися вдалину порожніми очницями. Подекуди цілі поверхи обвалилися, відкриваючи кімнати, де ще можна було розгледіти залишки сходів, понівечених стін і колись затишних квартир. На дахах давно виросли дерева. Їхнє коріння розривало бетонні плити, а могутні сосни здіймалися над багатоповерхівками так, ніби завжди були частиною цього пейзажу.

Посеред засніженого поля беззвучно відкрився портал. Темний розрив розсунув повітря, і з нього неквапливо виїхав старий броньований всюдихід, що давно пережив свої найкращі роки. Його потемніла від часу броня була вкрита подряпинами й вм'ятинами, на бортах виднілися сліди численних ремонтів, а деякі листи металу помітно відрізнялися кольором — їх неодноразово замінювали просто в польових умовах, використовуючи все, що вдавалося знайти в черговому світі. Машина проїхала ще кілька метрів і завмерла. Позаду неї портал тихо зімкнувся, і над рівниною знову залишився лише одноманітний стогін холодного вітру.

Ліор, не вимикаючи систем машини, уважно вдивлявся крізь оглядові прилади в обриси зруйнованого міста. Його погляд ковзав від однієї висотки до іншої, від естакад до покручених мостів, ніби він намагався знайти бодай щось знайоме серед цієї картини занепаду.

Олена вже працювала біля діагностичного модуля. За роки мандрів це стало звичним ритуалом. Вона під'єднала зовнішні сенсори, вивела на екран показники атмосфери, температури, рівня радіації та хімічного складу повітря. Один за одним засвітилися зелені індикатори. Потім відкрила результати біологічного аналізу, перевірила наявність токсичних домішок і можливих невідомих сполук. Лише переконавшись, що автоматика не виявила нічого небезпечного, вона дістала переносний аналізатор і ще раз особисто звірила показники.

Тим часом Найрін, Айзек і Марта мовчки готувалися до виходу. Вони перевірили ущільнювачі бронекостюмів, замки шоломів, системи очищення повітря, справність зброї та внутрішній зв'язок. За роки сумісної подорожі ці рухи стали настільки звичними, що кожен виконував їх майже машинально. Жодних команд не було потрібно — усі давно знали, хто й за що відповідає.

Майора вони залишили близько п'яти років тому. Він відпустив їх напрочуд легко, навіть сам запропонував узяти броньований всюдихід і забезпечив усім необхідним для далекої розвідки. Найріну тоді навіть здалося, що Майор відчув певне полегшення, коли четвірка мандрівників і Айзек, який за довгі роки остаточно став одним із них, залишили його поселення. І певною мірою це можна було зрозуміти. Сама їхня присутність стримувала дедалі більші амбіції Майора. Вони пам'ятали його зовсім іншим — людиною, яка колись збирала навколо себе вцілілих не заради влади, а щоб урятувати їх. Можливо, саме тому поруч із ними йому було важче забути, ким він був раніше.

Усе змінилося після Великої Втрати.

Так згодом назвали день, коли понад тисяча людей, яких вони вважали врятованими, раптом почали один за одним зникати з нового світу. Усі вони були звичайними людьми, народженими на плані, який Майор і четвірка покинули через вогняну катастрофу. Вони пройшли крізь портали, почали облаштовуватися на новому місці й уже вірили, що найстрашніше залишилося позаду. А через три дні світ забрав їх назад.

Перші тижні після Великої Втрати залишилися в пам'яті Найріна одним суцільним кошмаром. Люди не могли змиритися з тим, що сталося. Хтось звинувачував Майора, хтось четвірку, хтось самого себе. Дехто вперше самостійно відкрив портал і пішов у невідомий світ, не сказавши нікому ані слова. Інші просто не витримали втрати тих, кого встигли полюбити й уже вважали врятованими. Були самогубства, були смерті, яких можна було уникнути, а кілька людей після пережитого майже перестали спілкуватися навіть мислезв'язком, перетворившись на мовчазні тіні самих себе.

Майор робив усе, щоб утримати громаду від остаточного розпаду, і четвірка допомагала йому як могла. Але навіть він, людина, яка раніше здавалася незламною, змінився. Велика Втрата зачепила кожного, і коли минули перші найстрашніші тижні, з трохи більш ніж сотні одноплеменників, поруч із Майором залишилося лише трохи більше п'ятдесяти. Решта розійшлися світами, загинули або самі вирішили, що більше не хочуть жити.

Згодом вони зрозуміли, що саме сталося.

Причина Великої Втрати виявилася прихованою в самих законах світів. Звичайна людина була нерозривно пов'язана з планом, на якому народилася. Вона могла пройти крізь портал, відкритий вихідцем з рідного плану Майора, могла кілька днів жити в чужому світі, але залишитися там назавжди не могла. Приблизно через три доби починався нестерпний біль, а потім людина проти власної волі поверталася до рідного плану. Саме тому всі, кого вони вважали врятованими, зникли майже одночасно й повернулися у світ, який на той час уже був охоплений вогнем. Закони всесвіту не знали жалю й не робили винятків лише тому, що повернення означало неминучу смерть.