Розділ 10. Закони всесвіту.

Минуло лише два дні відтоді, як останній броньовик зник у темному розриві, залишивши позаду світ, приречений на загибель.

Новий табір ще не встиг стати справжнім домом. Важкі всюдиходи, як і завжди, стояли щільним кільцем, утворюючи імпровізовану фортецю. Між ними солдати вже встановлювали сталеві щити, механіки перевіряли двигуни після поспішної евакуації, а кухарі розпалювали польові печі. Люди працювали швидко, майже не розмовляючи. Кожен був зайнятий своєю справою, але всі ще час від часу озиралися назад, ніби підсвідомо чекали побачити на обрії ту саму стіну полум'я, від якої дивом урятувалися.

Навіть діти поводилися незвично тихо. День коли вони залишили воюючий план залишив у пам'яті кожного занадто багато. Ніхто не забув, як останні машини проходили крізь портал уже під гарячим дощем із попелу.

Майор уважно оглянув табір. Переконавшись, що люди вже знайшли собі роботу й в таборі все спокійно, він жестом покликав Айзека. Той підійшов майже одразу.

— Поки всі облаштовуються, хочу щоб ви знайшли план на якому ми могли б жити, — спокійно сказав Майор. — Там повинні бути вода, їжа, живі поселення, дороги, розвідайте можливі загрози, але далеко не заходьте. Якщо щось викличе сумнів — одразу повертайтеся.

— Зрозумів.

Айзек коротко кивнув і вже за кілька хвилин стояв біля невеликого розвідувального броньовика. Двоє операторів запускали безпілотники, ще троє розвідників перевіряли спорядження. Найрін мовчки спостерігав за підготовкою.

— Хочеш із нами? — запитав Айзек.

— Якщо Майор не заперечує.

— Зайвих очей у розвідці не буває. — пожав плечами Майор і вже за  кілька хвилин п'ятеро людей  зникли в темному проході.

Перший світ виявився безмовним.

Вони опинилися посеред рівнини, що тягнулася до самого горизонту. Земля під ногами була білою від товстого шару солі, розтрісканої так, ніби колись тут лежало дно величезного моря. Подекуди здіймалися висохлі стовбури дерев, давно позбавлені кори й гілок. Вітер ганяв між ними дрібний соляний пил, але жодного іншого звуку не існувало.

Айзек довго вдивлявся в далечінь крізь бінокль.

— Ні птахів... ні комах...

Один із розвідників присів навпочіпки, торкнувся землі й потер пальцями білі кристали.

— Тут дуже давно нічого не живе.

Вони пройшли ще кілька кілометрів. Попереду виднілися залишки якогось міста. Від будівель залишилися лише бетонні каркаси, майже повністю засипані сіллю. Навіть металеві конструкції розсипалися від часу.

— Далі немає сенсу, — тихо сказав Айзек. Ніхто не заперечував.

Другий світ зустрів їх густим зеленим лісом.

Перші хвилини навіть здалося, що вони нарешті знайшли місце, придатне для життя. Над головами шуміло листя, неподалік дзюрчав струмок, а повітря пахло вологою землею. Проте це відчуття тривало недовго.

Ліси тут належали не деревам. Усе навколо було вкрите величезними чорними грибами. Вони росли на стовбурах, на каменях, просто із землі, переплітаючись між собою товстими сіруватими нитками. Деякі капелюхи сягали людського зросту.

Один із розвідників необережно зачепив гриб плечем. Той ледь здригнувся і наступної миті з-під капелюха вирвалася густа темна хмара спор.

— Назад! — різко скомандував Айзек.

Усі майже одночасно затиснули клапани бронекостюмів. Хмара повільно розчинилася в повітрі, але аналізатор уже почав голосно сигналити. Один з розвідників уважно подивися на показники.

— Якщо фільтра не буде... легені проростуть ціми грибами за кілька годин.

Більше вони не затримувалися.

Третій портал відкрився серед широкого лугу. 

Пахло свіжоскошеним сіном. Недалеко дзюрчала річка, а за нею височіли поля, розділені кам'яними мурами. Сонце вже хилилося до заходу, освітлюючи невелике селище, що притулилося до підніжжя пагорба. Над солом'яними дахами здіймався легкий дим, на пасовищі мирно паслися корови, а з боку кузні долинав рівномірний дзенькіт молота.

Кілька селян саме поверталися з поля, ведучи вози, навантажені снопами пшениці. Ніхто не поспішав. Не було ні реву моторів, ні пострілів, ні запаху гару. Айзек довго мовчав.

— Здається... вони навіть не знають, що таке війна.

Найрін усміхнувся вперше за багато днів.

— Або дуже давно її не бачили.

Вони не стали заходити до селища. Лише кілька годин спостерігали за людьми здалеку. Селяни працювали, діти гралися біля річки, жінки поралися біля будинків. Коли сонце торкнулося горизонту, над селом залунав дзвін невеликої дерев'яної церкви, і люди почали розходитися по домівках.

— Думаю, ми знайшли те, що шукали, — тихо сказав Айзек.

До табору вони повернулися вже затемна. Майор вислухав доповідь, не перебиваючи жодного разу. Коли Айзек закінчив, він ще довго мовчав, розглядаючи карту гілки світів, яку вони почали складати лише кілька днів тому.

— Отже, вирішено, — нарешті сказав він. — Йдемо у той світ.

Заперечень не було. Ще до світанку колона знову рушила. Тепер вона рухалася вже зовсім інакше. Великі портали відкривали не лише Найрін, Ліор, Марта й Олена. Поруч із ними працювали Айзек та ще кілька людей, які за останні дні навчилися тримати простір відкритим. Вони змінювали одне одного, допомагали тим, кому бракувало сил, і вже за кілька годин останній броньовик виїхав на широкий зелений луг нового світу.