Розділ 9. Катастрофа

Рев сирени прорізав табір ще до світанку. Найрін прокинувся так різко, ніби його хтось шарпнув за плече. За тонкими стінами намету вже лунали крики, гуркотіли двигуни, дзенькотіло металеве спорядження. Хтось біг між рядами машин, повторюючи одну й ту саму команду, але через загальний гамір розібрати слова було неможливо.

За кілька секунд у намет увірвався Ліор. Він навіть не застібнув куртку.

— На захід! Швидше!

Усі четверо майже одночасно вискочили назовні. Над табором тільки починав сіріти ранок. Холодне повітря пахло мастилом і димом польових кухонь, але люди вже не звертали уваги ні на сніданок, ні на звичні ранкові справи. Увесь табір жив лише однією командою. Механіки запускали двигуни, солдати підтягували троси до наметів, медики вантажили поранених у санітарні машини. Навіть діти не плакали. Вони мовчки сиділи в кузовах вантажівок, міцно притискаючи до себе небагаті пожитки.

Найрін перевів погляд на захід. Спочатку йому здалося, що там просто збирається гроза. Над самим обрієм височіла темна смуга, яка займала майже весь горизонт. Але вже за кілька секунд він зрозумів, що хмари не можуть світитися зсередини.

Уся західна частина неба повільно наливалася багряним світлом. І це світло ставало дедалі яскравішим.

Майор уже стояв на даху одного з броньовиків із біноклем у руках. Він не відривав погляду від горизонту, а його зазвичай спокійне обличчя цього разу було неприродно напруженим.

— Ліс загорівся ще вночі, — коротко сказав він, коли четвірка підійшла ближче. — Ми думали, що це чергова пожежа після артобстрілу. Годину тому безпілотники передали нові кадри.

Він мовчки простягнув Найріну планшет.

На екрані тремтіло зображення, зняте з великої висоти. Полум'я простягалося від горизонту до горизонту. Попереду нього вже не залишалося жодної зеленої плями. Ліси займалися ще до того, як до них торкався вогонь. Повітря саме ставало полум'ям. Над землею крутилися велетенські вогняні вихори, а густий чорний дим здіймався на таку висоту, що закривав сонце.

— Це йде просто на нас, — тихо промовив Майор. — За кілька годин тут не залишиться нічого.

Ліор ще раз подивився на екран.

— Це не звичайна пожежа.

— Так і є, — відповів Майор. — Я не знаю що це таке і звідки взялось, але я прошу вас врятувати моїх людей.

Навколо продовжував вирувати табір. Гуркотіли двигуни, скрипіли крани, важкі всюдиходи вже починали вибудовуватися в колону, хоча цього разу їх ніхто не збирався вести в новий район.

— Учора ви сказали, що існує світ, де не стріляють, — тихо промовив Майор. — Якщо це правда... настав час показати його всім.

Найрін мовчки кивнув.

— Треба буде переправити всі броньовики і вантажівки. — уточнив Ліор — Ми ніколи не відкривали настільки великих порталів.

— Отже, сьогодні навчитеся.

Ліор кивнув і без вагань простягнув руку вперед. Повітря одразу здригнулося, і знайома темна тріщина беззвучно розкрилася просто перед колоною машин. Проте вже за мить стало зрозуміло, що цього недостатньо. Портал був таким самим, як десятки попередніх, — людина проходила крізь нього без труднощів, але для бронетранспортера він залишався замалим.

Майор лише коротко глянув на велетенські машини, потім на темний прохід.

— Не пройдемо.

Ліор не став закривати портал. Навпаки, зосередився ще сильніше, намагаючись розсунути його краї, але простір майже не піддавався. Темна межа лише трохи здригнулася й одразу завмерла.

— Разом, — тихо сказав Найрін.

Марта й Олена без слів стали поруч. Усі четверо одночасно простягнули руки до розриву. Спочатку нічого не змінилося, але за кілька секунд темрява почала повільно відступати. Портал зростав неохоче, ніби сам світ пручався тому, щоб крізь нього пройшла така маса металу. Ще трохи — і краї розсунулися настільки, що між ними вже міг проїхати бронетранспортер.

— Першу машину! — одразу скомандував Майор.

Важкий двигун заревів, і головний всюдихід повільно рушив до темного проходу. Коли він безперешкодно зник по той бік порталу, табір ніби ожив. Одна за одною вперед рушили решта машин, а слідом за ними люди, худоба, польовий шпиталь, майстерні й усе, що ще кілька хвилин тому було їхнім домом.

Вогонь, тим часом, невпинно наближався. Спочатку до місцевості де був табір долинув лише запах гару — далекий, майже невловимий. Потім вітер змінився. Він став гарячішим і сухішим, а разом із ним прилетіли перші дрібні пластівці попелу. Вони тихо осідали на броню машин, на плечі людей, на ще не розібрані намети, вкриваючи все навколо тонким сірим шаром.

Ніхто вже не мав потреби дивитися на обрій. Кожен і без того знав, що часу майже не залишилося.

Коли остання машина зникла по той бік порталу, до полум'я залишалося вже не більше кількох кілометрів. Воно котилося вперед суцільною стіною, вищою за дерева. Перед ним шалено крутилися вогняні смерчі, а небо над головою стало майже чорним.

Майор ще раз озирнувся. На місці табору залишилися лише витоптана земля, кілька згаслих багать і сліди від гусениць. Десять років життя вмістилися в один короткий погляд.