Розділ 8. Нові горизонти

Минуло майже два тижні відтоді, як вони приєдналися до загону майора.

За цей час пересувна база перестала бути для них чужою. Щоранку її будив знайомий гуркіт дизельних двигунів. Одні машини поверталися з нічного патрулювання, інші вже готувалися до нового рейду. Поки кухарі розпалювали польові печі, механіки працювали просто неба, лежачи під броньованими всюдиходами, а на імпровізованому плацу чергова зміна завершувала ранкове тренування. Війна тут була не надзвичайною подією, а звичайною частиною життя. Люди навчилися не помічати її доти, доки не починали свистіти кулі.

Четвірка швидко знайшла собі місце серед цих людей. Ліор дедалі частіше пропадав у майстернях, де годинами сперечався з механіками про те, як краще захистити ходову частину бронемашин або зробити поворотну турель швидшою. Марта несподівано для себе стала допомагати інструкторам. До неї тягнулися дівчата й зовсім молоді бійці, яким більше подобалася її спокійна манера навчання, ніж грубі окрики старших сержантів. Олена майже весь час проводила у шпиталі. Вона не була лікарем, але швидко навчилася перев'язувати рани, допомагати під час операцій і просто сидіти поруч із тими, хто найбільше потребував людської підтримки. Найрін же постійно вирушав у розвідку. Не тому, що цього вимагали, а тому, що не міг довго сидіти на одному місці. Кожен новий горизонт мимоволі змушував його шукати знайомі риси світу, який він утратив.

База жила дивним, але напрочуд злагодженим життям. Тут не було поділу на військових і цивільних. Після сніданку чоловік міг лагодити двигун, після обіду вирушити в бойовий рейд, а ввечері повернутися й навчати дітей читати. Самі діти вже давно не дивувалися автоматам, бронемашинам чи вибухам на обрії. Вони бігали між наметами, гралися в солдатів, сперечалися через дерев'яні мечі й ображалися, коли дорослі не дозволяли їм чергувати на зовнішньому периметрі.

Кілька разів табір довелося згортати. Четвірка вперше побачила, наскільки швидко може зникнути ціле поселення. Те, що ще вранці нагадувало невелике містечко, до вечора перетворювалося на довгу колону броньованих всюдиходів. Коли ж машини прибували на нове місце, їх ставили щільним кільцем, борт до борту. Проміжки між ними закривали важкими сталевими плитами, і вже за кілька годин посеред степу або лісу знову виникала добре укріплена фортеця. Здавалося, люди навчилися перевозити із собою не лише майно, а й саме поняття дому.

Одного вечора Найрін довго стояв на зовнішньому майданчику, спостерігаючи, як сонце повільно опускається за обрій. Далеко на заході знову спалахували вибухи. Вони були настільки звичними, що вартові навіть не повертали голови. Для них це була така сама частина пейзажу, як дерева чи хмари.

— Знову думаєш про брата? — тихо запитав Ліор, підходячи поруч.

Найрін не став удавати, що не зрозумів запитання.

— Щодня. І що довше ми залишаємося тут, то частіше ловлю себе на думці, що починаю звикати. А цього я боюся найбільше.

Незабаром до них приєдналися Марта й Олена. Вони мовчки сіли на броню одного з велетенських всюдиходів. Унизу між наметами ще кипіло життя. Хтось лагодив генератор, біля кухні сміялися діти, із польового шпиталю вийшла втомлена медсестра, а неподалік двоє бійців грали в шахи просто на перевернутому ящику з набоями.

— Тут хороші люди, — тихо сказала Олена. — За ці два тижні я жодного разу не пошкодувала, що ми сюди потрапили.

— І я, — відповіла Марта. — Але це все одно не наш дім.

Ліор довго дивився на життя табору, ніби намагався запам'ятати кожне обличчя.

— Майор урятував їх. Дав їм порядок, дав мету. Якби не він, більшість із цих людей давно загинула б. Але щоранку вони прокидаються з думкою, що колись ця війна все одно наздожене їх.

Найрін мовчки кивнув. Він уже кілька днів носив у собі одну й ту саму думку, але щоразу відкладав її. Чим довше вони жили серед цих людей, тим важче ставало приховувати правду.

— Ми більше не маємо права мовчати, — нарешті сказав він. — Якщо поруч зі світом, де люди народжуються тільки для війни, існує інший, спокійний... вони повинні хоча б знати про це. А вже потім нехай самі вирішують, чи залишатися тут.

Ніхто не відповів одразу. Марта лише повільно кивнула. Олена перевела погляд на темний обрій, де ще догорали далекі вибухи. Ліор важко видихнув і тихо промовив:

— Завтра ми все розповімо майору.

Цього разу ніхто не став заперечувати. Навпаки, вперше за весь час їхнє рішення було спільним. Завтра мало змінити не лише їхню власну долю, а й долю всіх людей, які за десять років навчилися називати це нескінченне поле бою своїм домом.

Наступного ранку вони прийшли до штабного намету всією четвіркою. Біля входу чергував знайомий боєць. Побачивши їх разом, він лише мовчки кивнув і відсунув полог. Майор саме схилився над великою картою, густо вкритою кольоровими позначками. Почувши кроки, він підвів голову, відклав олівець і привітно всміхнувся.

— Одразу всі? — він уважно оглянув кожного. — Схоже, справа серйозна.

— Саме так. — кивнув у відповідь Найрін

Усмішка поволі зникла з обличчя Майора. Він відсунув карту, жестом запросив усіх ближче й мовив уже зовсім іншим тоном:

— Тоді слухаю.

Кілька секунд у наметі панувала тиша. Ніхто не поспішав починати, ніби кожен ще раз переконувався, що дороги назад уже не буде. Нарешті заговорив Найрін.