Розділ 7. Майор.

Повітря над широким полем ледь помітно здригнулося, ніби від літньої спеки, хоча день видався прохолодним. За мить просто посеред випаленої землі без жодного звуку відкрилася вузька темна тріщина. Вона не супроводжувалася ані спалахами, ані гуркотом. Простір мовчки розійшовся в різні боки, відкриваючи прохід до іншого світу.

Першим із порталу вийшов Найрін.

Він не поспішав робити наступний крок. Завмерши на місці, хлопець уважно оглянувся, дозволяючи очам звикнути до нового краєвиду. Перед ним лежало величезне поле, яке вже давно перестало бути полем. Землю густо вкривали вирви від вибухів, між ними тягнулися старі траншеї, місцями майже зрівняні із землею. Обгорілі дерева без гілок стирчали чорними уламками, а їхні стовбури були посічені такою кількістю куль, що кора майже ніде не вціліла. Подекуди серед пожовклої трави виднілися залишки бетонних укриттів, шматки іржавої техніки та покручені клубки колючого дроту. Усе навколо свідчило про одне: війна прийшла сюди давно й навіть не думала закінчуватися.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Найрін коротко махнув рукою. Із темного проходу один за одним вийшли Ліор, Марта та Олена. Кожному вистачило лише одного погляду навколо, щоб зрозуміти: залишатися посеред відкритої місцевості було небезпечно.

— Он туди, — тихо сказав Найрін, показуючи на довгий яр, що тягнувся вздовж поля.

Четвірка швидко перебігла відкриту ділянку й спустилася вниз. Схили густо заросли високою сухою травою та молодими кущами, тому вже за кілька хвилин вони були добре приховані від сторонніх очей. Лише тепер усі дозволили собі трохи перепочити й уважніше придивитися до нового світу.

— Схоже, тут воюють постійно, — тихо промовила Марта, проводячи пальцями по уламку старого бетонного бліндажа. — І давно.

Ніхто не став заперечувати. Навіть повітря тут пахло інакше. До запаху сирої землі домішувалися гар, мастило, порох і ще щось невловиме, що залишається лише там, де війна триває роками.

— Як цього разу, відчуваєш наших? — запитав Ліор.

Олена, яка була найчутливішою до мислезв'язку серед усієї четвірки, заплющила очі лише на кілька секунд.

— Так, — упевнено відповіла вона.

Найрін одразу повернувся до неї.

— Близько?

— Не дуже... Але значно ближче, ніж будь-коли раніше.

Вона ще трохи прислухалася до цього дивного відчуття, після чого повільно похитала головою.

— Їх багато. І... вони теж когось шукають.

Найрін спробував зосередитися, але не відчув нічого настільки виразно. Після навчання Марти він уже навчився краще користуватися своїми здібностями, однак до такої чутливості йому було ще далеко.

Раптом Ліор, який саме визирнув із-за схилу, різко присів.

— Рух.

Усі обережно піднялися настільки, щоб бачити поле. На самому обрії повільно здіймалася довга смуга пилу. Спочатку вона здавалася звичайним маревом, але вже за кілька секунд із неї почали виринати силуети мотоциклів.

Їх було багато. Не менше десятка. Машини швидко наближалися, легко оминаючи вирви, перестрибуючи через залишки окопів і майже не зменшуючи швидкості.

— Вони їдуть сюди, — тихо сказав Найрін.

Ніхто не відповів. Четвірка мовчки спостерігала за вершниками, намагаючись зрозуміти, ким вони можуть бути. Марта лише похитала головою.

— Не знаю... Вони можуть шукати нас. А можуть когось зовсім іншого.

Невизначеність тривала недовго. Із-за повороту ґрунтової дороги, що проходила трохи далі, раптом виринула броньована машина. Вона мчала назустріч мотоциклістам на великій швидкості, здіймаючи за собою густу хмару пилу.

— Ще одні... — тихо прошепотіла Олена.

Машина різко розвернулася впоперек дороги, перегородивши проїзд. Мотоциклісти також не стали гальмувати. На мить здалося, що обидві групи ось-ось зіткнуться, але саме тоді над дахом бронемашини піднявся стрілець.

Пролунав короткий гуркіт автоматної черги. Перші кулі лягли просто перед головним мотоциклом, змушуючи водія різко звернути вбік. Колеса ковзнули по пухкому ґрунту, машину занесло, і вона перекинулася, кілька разів перевернувшись через себе.

Решта вершників миттєво розсипалися в різні боки. У відповідь загриміли постріли. Кулі густо засікли броню автомобіля, вибиваючи іскри й хмарки пилу, але стрілець навіть не намагався вести безперервний вогонь. Він працював короткими, добре вивіреними чергами, щоразу змушуючи супротивників змінювати напрямок руху. Тим часом водій не стояв на місці. Він постійно маневрував, використовуючи вирви, пагорби й уламки бетонних укриттів як природне прикриття.

Бій тривав лише кілька хвилин. Ще два мотоцикли залишилися нерухомо лежати серед поля, після чого решта нападників різко розвернулася й почала відходити, швидко зникаючи за пагорбом.

Двигун бронемашини ще тихо гарчав, але пострілів більше не було. Дверцята відчинилися. Із машини вийшов чоловік у потертій військовій формі. Він уважно оглянув поле, ніби точно знав, що десь поруч хтось спостерігає за ним.

Марта першою відчула знайому присутність. Вона повільно видихнула й ледь усміхнулася.