Розділ 6. Марта.

Вона бігла так, ніби за спиною вже ступала сама смерть.

Холодне ранкове повітря різало легені. Кожен вдих обпікав груди, серце калатало так шалено, що його удари відлунювали у скронях. Бруківка, слизька після нічного дощу, постійно вислизала з-під ніг, змушуючи втрачати рівновагу, а важка сукня обплутувала ноги, ніби сама прагнула зупинити втечу. Марта вже давно перестала з нею боротися. Вона бігла, не думаючи ні про втому, ні про біль, бо знала: варто лише сповільнитися — і другого шансу вже не буде.

Позаду дедалі виразніше лунав знайомий тупіт важких чобіт. Металеві пряжки дзенькали в такт крокам, уривки коротких команд губилися серед луни вузьких вулиць, а перехожі поспіхом тулилися до стін будинків, звільняючи дорогу озброєним жандармам. Переслідувачі вже не приховували погоні. Їх більше не турбували ані випадкові свідки, ані чужі погляди. Вони відчували, що кільце майже замкнулося, і були певні: виснажена дівчина вже не втече.

Марта різко звернула в бічний провулок, сподіваючись виграти хоча б кілька дорогоцінних секунд. Кам'яні стіни старих будинків одразу відгородили її від гамору центральної вулиці, і світ навколо звузився до вузької смуги бруківки між похмурими фасадами. Тут особливо гучно лунало власне дихання, а тупіт десятків ніг, що бігли слідом, багаторазово відбивався від каменю. Провулок двічі плавно звернув убік, і Марта вже повірила, що попереду відкриється ще один прохід, та за наступним поворотом її зустріла лише висока цегляна стіна.

Вона за інерцією зробила ще кілька кроків, сперлася долонями об холодну кладку й завмерла. Далі дороги не було.

Коли Марта різко обернулася, жандарми вже входили до провулка. Вони більше не бігли. Захекані після довгого переслідування, чоловіки кілька секунд мовчки переводили подих, а тоді командир коротким рухом руки наказав їм розійтися півколом. Ніхто не поспішав вихоплювати зброю. Перед ними стояла знесилена дівчина, відрізана від будь-якого шляху до втечі, і навіть наймолодші з них чудово розуміли, що тепер усе залежить лише від рішення їхнього начальника.

Командир неспішно рушив уперед. Кремезний чоловік із густими сивими вусами уважно вдивлявся в Марту, ніби намагався збагнути, чому звичайна на вигляд дівчина вже стільки тижнів вислизає від людей, яких він звик вважати найкращими у своєму загоні. На його обличчі не було ні злості, ні нетерпіння. Лише холодна впевненість людини, яка звикла доводити будь-яку справу до кінця.

Саме цієї миті за його спиною спокійно пролунав незнайомий голос.

— Схоже, сьогодні вона з вами не піде.

Жандарми майже одночасно озирнулися. На вході до провулка стояли двоє молодих чоловіків. Їхній одяг майже не відрізнявся від убрання інших мандрівників, за плечима висіли потерті дорожні торби, а на поясах у простих піхвах виднілися довгі мечі. Вони не вихоплювали зброї, не ставали в бойову стійку й не намагалися справити враження небезпечних людей. Просто мовчки дивилися на тих, хто щойно загнав дівчину в пастку.

Марта завмерла. Вона впізнала цей мислефон, який переслідував її вже довгий час, змушуючи завмирати від надії що в цьому світі є ще хтось з минулого життя. Саме відчуваючи цей мислефон вона зробила те, що не дозволяла собі довгі роки виживання в цьому світі парових машин і жандармів. Вона не просто завітала в місто, но і наважилася залишитися тут на довгі тижні, повні переховування від псів закону.

Командир зробив ще один крок.

— Це державна справа, — холодно промовив він. — Якщо не хочете зайвих неприємностей, ідіть своєю дорогою.

Ліор ледь усміхнувся.

— Не можемо. Ми занадто довго її шукали.

Командир не відповів. Лише ледь помітно кивнув одному зі своїх людей.

Жандарм рушив уперед спокійно й упевнено, ніби мав лише відсунути випадкового перехожого зі шляху. Він навіть не встиг торкнутися Ліора. Юнак легко змістився вбік, перехопив простягнуту руку й, використавши силу самого нападника, плавним рухом перекинув його через стегно. Чоловік важко гепнувся на бруківку й безпорадно відкрив рота, намагаючись перевести подих.

У ту саму мить другий жандарм кинувся на Найріна. Той навіть не відступив. Лише трохи розвернув корпус і зустрів нападника плечем. Удар вийшов таким потужним, що чоловік відлетів назад і збив із ніг товариша, який саме поспішав йому на допомогу. Третій спробував обійти Найріна ззаду, але юнак відчув його наближення ще до того, як почув кроки. Він різко розвернувся, перехопив руку нападника, вивів його з рівноваги й коротким поштовхом відкинув до цегляної стіни. Камінь глухо відгукнувся на удар, а жандарм безсило осів на землю.

Уся сутичка тривала лише кілька митей, але цього вистачило, щоб жандарми зрозуміли головне. Перед ними були не просто вправні мандрівники. Обидва юнаки рухалися так, ніби бачили напад ще до того, як він починався. Коли двоє чоловіків одночасно кинулися на Ліора, він лише зробив невеликий крок убік, дозволивши їм зіткнутися між собою, а тоді двома точними ударами долонь остаточно вивів обох із бою.

Командир швидко окинув поглядом своїх людей. Одні вже важко підводилися, інші ще сиділи на мокрій бруківці, намагаючись отямитися після ударів. Уперше за весь час переслідування він відчув, що ситуація виходить з-під контролю. Ці двоє були зовсім не тими людьми, яких можна було затримати звичайною силою, а кожна наступна мить лише збільшувала ціну цієї сутички.

Тим часом Найрін уже підійшов до Марти. Вона й досі стояла біля цегляної стіни, не зводячи з нього погляду. Страх, виснаження й напруження останніх тижнів нікуди не зникли, але крізь них уже пробивалося інше відчуття — полегшення, якого вона давно перестала чекати.