Розділ 5. Портал

Ліор відвів погляд і тихо промовив:

— Ми більше не можемо стояти тут.

Він сказав це так спокійно, ніби пропонував перейти на іншу сторону площі, але Найрін почув у його голосі втому людини, яка вже багато разів починала однакову втечу.

— Хто вони?

Ліор ще кілька секунд мовчав. Потім гірко всміхнувся.

— Якщо сьогодні пощастить залишитися живими, дорогою я розповім усе, що знаю. А зараз зроби мені одну послугу. Не озирайся більше. І що б не сталося далі, просто тримайся поруч.

Він відштовхнувся від кам'яного краю криниці, поправив ремінь із мечем і звичайним кроком рушив уздовж торгових рядів, ніби був одним із сотень подорожніх, які прийшли на міський ринок у пошуках товару. Найрін мовчки пішов поруч, хоча відчував, як усередині нього повільно наростає напруга. Він ще не знав, ким були ті люди в чорному, але вже вирішив для себе що їхня зустріч із Ліором тривала надто недовго, і він не дозволить комусь її так просто закінчити.

Ліор ішов швидко, але не настільки, щоб привернути до себе увагу. З боку він нічим не відрізнявся від десятків інших мандрівників, які поспішали крізь ринок у власних справах. Лише Найрін, крокуючи поруч, бачив, як напружені м'язи на його шиї ледь помітно сіпалися щоразу, коли з натовпу долинав гучний окрик чи дзенькіт металу. Це була звичка людини, яка надто довго жила в очікуванні нападу і вже не дозволяла собі розслабитися навіть на мить.

Вони звернули між торговими рядами, де під навісами продавали тканини, шкіру й ковані вироби. Тут було тісніше, ніж на головній площі. Покупці торгувалися, уважно розглядали товар, господарі крамниць вихваляли власну майстерність, а поміж дорослими, сміючись, бігали діти. 

Найрін помітив, що Ліор навмисно обирає саме ті місця, де людей найбільше. Він кілька разів змінював напрямок, ніби просто зацікавлено розглядав прилавки, ненадовго зупинявся, пропускаючи вперед навантажені вози, а тоді знову рушав далі. Здавалося, він хотів не втекти, а розчинитися серед чужого життя, стати одним із безлічі незнайомих облич.

— Ти давно від них тікаєш? — тихо запитав Найрін, удаючи, що розглядає ножі на прилавку коваля.

Ліор не відразу відповів. Він дочекався, поки повз них пройде гурт селян із мішками зерна, і лише тоді ледь помітно похитав головою.

— Настільки давно, що вже перестав рахувати роки. Спочатку думав, що це випадковість. Потім переконував себе, що сам усе вигадую. А коли почали зникати люди, які мені допомагали, зрозумів, що випадковостей більше немає.

Найрін мовчки ковзнув поглядом по натовпу. Він не бачив жодної чорної постаті, але чомусь слова Ліора прозвучали настільки впевнено, що сумніватися в них не хотілося.

— Чому вони полюють саме на тебе?

— Не знаю.

Ліор усміхнувся куточком губ, але в тій усмішці не було нічого веселого.

— Якби знав відповідь, давно перестав би тікати.

Вони вже майже минули торговельні ряди, коли Ліор раптом сповільнив крок. Попереду, біля арки, що вела до кварталу ремісників, стояв чоловік у темному плащі. Він удавав, що уважно слухає літнього продавця мотузок, але його погляд був спрямований зовсім не на товар. За кілька митей з іншого боку вулиці з'явився ще один. Він сперся плечем об стіну кам'яного будинку й спокійно спостерігав за натовпом, ніби просто чекав на знайомого.

Ліор навіть не повернув голови.

— Ліворуч.

Найрін без зайвих запитань звернув за ним. Вони пройшли вузьким проходом між двома будинками й вийшли до невеликого подвір'я, де кілька теслярів саме встановлювали нові ворота. Важкі дубові балки лежали просто на землі, навколо валялася стружка, пахло свіжою деревиною та смолою. Один із майстрів голосно сварив молодого підмайстра, який невдало забив кілок, і цей побутовий шум на мить повернув відчуття звичайного життя.

Ліор скористався миттю, щоб нарешті озирнутися. Він зробив це дуже швидко, лише на частку секунди, але цього вистачило і його обличчя стало ще похмурішим.

— Вони вже не приховують, що бачать нас.

— Багато?

— Більше, ніж я сподівався.

Найрін хотів поставити ще одне запитання, але не встиг. З боку площі долинув різкий свист. Не той, яким торговці кликали помічників чи хлопчаки перегукувалися між собою. Це був короткий, чіткий сигнал, після якого міський гамір ніби на мить розсікло невидимим лезом.

Ліор заплющив очі.

— Почалося...

— Що саме?

— До цього вони ще залишали мені вибір.

Він різко схопив Найріна за лікоть і вперше за весь час подивився йому просто в очі.

— Запам'ятай одну річ. Що б зараз не було, не намагайся бути героєм. Якщо ми розділимося хоча б на хвилину, живими звідси вже точно не вийдемо.

Не чекаючи відповіді, він відпустив його руку й швидко рушив до вузької вулиці, що вела між високими кам'яними будинками. Цього разу він уже не намагався вдавати спокійного перехожого. Його крок став швидшим, рухи — коротшими й точнішими, а погляд безупинно ковзав попереду, оцінюючи кожен поворот, кожен двір і кожні відчинені ворота.