Розділ 4. Ліор.

Мандрівка тривала вже другий місяць. Найрін пройшов через десятки сіл, кілька невеликих містечок і двічі переправлявся через широкі річки, наймаючись до човнярів за звичайного робітника. 

За цей час він побачив значно більше, ніж за попередні п'ять років життя в селі Борена. У кожній землі були свої звичаї, своя говірка, свої правителі й свої війни, але що далі він просувався на схід, то частіше помічав одну дивну закономірність. Невидиме відчуття, яке колись здавалося ледь помітним, тепер виникало майже щодня. Воно більше не скидалося на випадкові спалахи чужих емоцій. Іноді Найріну здавалося, ніби між ним і невідомою людиною простягнулася тонка нитка, яку неможливо побачити, але можна відчути, якщо зупинитися й уважно прислухатися до самого себе.

Одного прохолодного ранку дорога вивела його на високий пагорб, звідки відкривався краєвид на велике місто. Воно було в кілька разів більшим за будь-яке поселення, яке Найрін бачив у цьому світі. Кам'яні мури охоплювали десятки кварталів, над дахами здіймалися шпилі храмів і башти замку, а до головної брами безперервним потоком тягнулися вози, вершники й піші подорожні. Перед воротами вирувало життя. Купці голосно сперечалися про ціну товарів, пастухи переганяли отари овець, ремісники пропонували свої вироби просто неба, а міська варта уважно перевіряла кожного, хто входив усередину.

Найрін рушив разом із натовпом, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. За роки життя серед селян він навчився вдягатися так, щоб не виділятися, і тепер лише меч за спиною нагадував, що він не звичайний мандрівник. Варта пропустила його без зайвих запитань, і вже за кілька хвилин він опинився серед вузьких кам'яних вулиць, де від запаху свіжого хліба, диму, коней і людського натовпу паморочилося в голові.

Саме тут це сталося.

Спочатку Найрін подумав, що його просто штовхнули в натовпі. Він навіть озирнувся, шукаючи плечем того, хто міг необережно врізатися в нього, але поруч проходили звичайні люди, заклопотані власними справами. Проте відчуття не зникло. Воно вдарило вдруге, набагато сильніше, ніж будь-коли раніше.

Чиясь свідомість була зовсім поруч. Не за сотні кілометрів чи за обрієм, а тут, у цьому місті.

Найрін завмер посеред вулиці. Його серце забилося так швидко, що він перестав чути гамір навколо. Незрозумілий поклик, який два місяці вів його крізь ліси, річки й дороги, раптом перетворився на майже відчутну присутність. Вона була настільки близькою, що він міг майже фізично відчути чужий неспокій.

Він повільно рушив уперед, сам не розуміючи, чому обирає саме цей напрямок. На першому перехресті відчуття ослабло. Найрін одразу звернув назад, і воно знову стало сильнішим. Ще кілька разів він повторив це, поки остаточно не переконався, що не помиляється. Невидимий зв'язок справді вказував дорогу.

Вулиці ставали дедалі вужчими. Торговельні ряди залишилися позаду, а гамір великого ринку поступово стих. Тут жили ремісники. Із відчинених дверей майстерень долинало стукотіння молотків, запах свіжообробленої деревини змішувався з ароматом шкіри та гарячого воску. Найрін ішов повільно, уважно вдивляючись в обличчя перехожих, хоча сам не знав, кого шукає.

І раптом побачив його. Молодий хлопець років двадцяти п'яти стояв біля криниці, набираючи воду. Одягнений він був так само, як і всі навколо, але поводився інакше. Його погляд безупинно ковзав по людях, дахах, вікнах, ніби він звик постійно чекати небезпеки. Саме в ту мить незнайомець різко підвів голову й подивився просто на Найріна.

Обидва завмерли. Їх розділяло не більше тридцяти кроків. Ніхто не промовив жодного слова. Та кожен із них уже знав, що знайшов того, кого шукав.

Незнайомець повільно поставив відро на каміння, не відводячи погляду. На його обличчі змінювалися недовіра, подив і надія — ті самі почуття, які в цю мить переживав і Найрін. Вони почали повільно сходитися назустріч один одному, не звертаючи уваги на людей, що проходили між ними.

Коли між ними залишилося кілька кроків, незнайомець тихо промовив мовою, яку Найрін не чув уже багато років:

— Ти... звідти?

Найрін відчув, як усередині щось боляче стиснулося. Рідна мова. Перші знайомі слова за стільки років. Він не одразу зміг відповісти. Лише кивнув, а тоді хрипко промовив:

— Так... Я з Європейського континенту.

Хлопець заплющив очі й важко видихнув, ніби весь цей час стримував подих.

— Я теж… із Європейського континенту.

Він вимовив ці слова неголосно, але для Найріна вони прозвучали голосніше за гамір усього міста. За останні п'ять років він звик чути іншу мову. Спочатку вона різала слух, змушувала постійно прислухатися до чужих слів, щоб не пропустити їхнього змісту, потім стала звичною, а згодом майже витіснила зі щоденного життя ту, якою він колись говорив із братом. І ось тепер кілька простих слів повернули назад усе, що, як йому здавалося, давно залишилося по той бік життя.

Він навіть не відразу відповів. Просто дивився на незнайомця, ніби боявся, що варто лише кліпнути очима — і той розчиниться серед міського натовпу, залишивши після себе тільки болісний спогад про ще одну нездійсненну надію.

Навколо нічого не змінилося. На площі перед ринком, як і раніше, вирувало життя. Торговці сперечалися з покупцями, підлітки котили дерев'яні бочки до складів, біля криниці жінки набирали воду, а неподалік ковальська майстерня раз у раз озивалася глухими ударами молота по ковадлу.