Розділ 3. Шлях за голосами

Осінь уже добігала кінця. Листя майже повністю опало, оголивши темні крони дерев навколо села, а холодний вітер усе частіше приносив із півночі важкі свинцеві хмари. У кузні було тепло, і саме тому сюди збиралися не лише ті, кому потрібна була робота. Поки коваль лагодив плуги чи кував наконечники для списів, селяни обговорювали врожай, новини з навколишніх земель або просто гріли руки біля горна.

Найрін вправно тримав кліщами розпечену заготовку, поки коваль наносив точні удари молотом. За п'ять років вони навчилися працювати майже без слів. Варто було одному лише трохи змінити положення металу, як другий уже розумів, що робити далі. Після останнього удару коваль уважно оглянув лезо майбутнього меча, задоволено кивнув і відклав молот.

— Тепер ти працюєш швидше за мене, — усміхнувся він, витираючи піт із чола. — Ще трохи, і мені доведеться самому проситися до тебе в підмайстри.

Найрін усміхнувся у відповідь.

— Ні. Ви досі бачите помилки раніше, ніж я.

— Помилки бачать роки, а не очі.

Коваль замовк, уважно розглядаючи хлопця.

— Знаєш... коли ти вперше прийшов до нашого села, я був певен, що не переживеш навіть першої зими. Худий, виснажений, мовчазний. А тепер подивися на себе. Якби ти народився тут, половина дівчат уже давно сперечалася б за право стати твоєю дружиною.

Найрін тихо засміявся.

— Добре, що я народився не тут.

— Досі думаєш про свій дім?

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Щодня.

Коваль більше нічого не запитував. За ці роки всі в селі зрозуміли, що чужинець ніколи не розповідає про своє минуле. Не тому, що не довіряє людям. Просто ті слова належали іншому життю, якого вже не існувало.

Увечері Борен запросив Найріна до себе. Так траплялося нечасто. Зазвичай староста кликав лише тоді, коли хотів щось обговорити без зайвих свідків.

У хаті було тепло. Біля печі поралася дружина Борена, розливаючи юшку в дерев'яні миски, а двоє онуків уже засинали просто на лаві після довгого дня. Староста дочекався, поки діти підуть спати, налив у кухлі гарячого трав'яного настою й сів навпроти Найріна.

Довгий час вони їли мовчки. За вікном шумів дощ, у печі потріскували дрова, і ця звичайна домашня тиша чомусь нагадала Найріну вечори, які вони колись проводили із Зайріном у своїй квартирі над транспортними рівнями міста-шляху. Там теж часто мовчали. Не тому, що не було про що говорити, а тому, що близьким людям не завжди потрібні слова.

Борен першим порушив мовчання.

— Ти п'ять років живеш серед нас, але іноді мені здається, що частина тебе весь цей час дивиться кудись за обрій. Кого ти там залишив?

Найрін довго не відповідав. Погляд зупинився на вогні, який спокійно танцював за чавунними дверцятами печі.

— Брата.

Борен мовчки кивнув, не перебиваючи.

— Ми були сиротами. Крім нього, у мене нікого не було. Я завжди думав, що це я його беріг... а виявилося, що найбільше боявся одного дня залишитися без нього.

Він говорив повільно, ніби кожне слово доводилося витягати з пам'яті.

— Того дня ми бігли разом. Я тримав його за руку. Дуже міцно... Я досі пам'ятаю цей дотик. А потім... вона просто зникла. Наче її ніколи й не було.

Борен важко зітхнув.

— Думаєш, він загинув?

Найрін похитав головою.

— Я не знаю. І саме це найважче. Якби я бачив його смерть, то хоча б знав правду. Але тепер щоранку прокидаюся з думкою, що, можливо, він живий. І щовечора засинаю, не знаючи, чи він узагалі існує.

Староста простягнув руку й міцно стиснув його плече.

— Поки людина не втратила надії, вона ще не програла.

Найрін лише сумно усміхнувся.

— Інколи мені здається, що саме надія не дозволяє мені жити далі.

Тієї ночі він довго не міг заснути. Розмова з Бореном знову відкрила спогади, які роками ховав усередині себе. Він лежав із заплющеними очима, слухаючи, як дощ рівномірно барабанить по дерев'яному даху, як вітер шарудить сухим листям, а десь далеко в лісі виє самотній вовк.

І саме тоді сталося те, чого він не зміг би пояснити жодними словами. Це не було схоже ні на звук, ні на сон, ні на спогад, але йому здалося, ніби в темряві поруч із ним раптом з'явилася ще чиясь присутність.

Вона не мала обличчя чи голосу. Навіть образу. Проте була настільки реальною, що Найрін різко сів на ліжку й озирнувся навколо.

У хатині нікого не було. Лише вогник свічки майже догорів, відкидаючи тремтливі тіні на дерев'яні стіни.

Він уже хотів знову лягти, коли дивне відчуття повторилося. Цього разу разом із ним прийшла емоція. Не його власна. Чужа і гостра. Майже нестерпна. Відчай людини, яка так само, як і він, втратила все, що мала. За ним накотилася хвиля самотності. Потім — страх. А потім...

Надія. Зовсім маленька, ледь жива, але настільки сильна, що Найрін мимоволі затримав подих.