Розділ 2. Новий світ

Найрін не міг сказати, скільки тривав той дивний стан між світлом і темрявою. Здавалося, саме відчуття часу зникло разом із містом-шляхом, людьми, сиренами й осліплюючими спалахами за прозорим куполом. Він не відчував власного тіла, не чув жодного звуку і навіть не розумів, чи розплющені в нього очі. Лише рука, яка ще мить тому міцно стискала долоню молодшого брата, нестерпно боліла, ніби пам'ять про цей дотик не бажала зникати разом з усім іншим.

До тями він прийшов різко, наче хтось грубо виштовхнув його з глибокої води. Легені жадібно втягнули повітря, груди судомно здригнулися, а перед очима замість білого сяйва з'явилося густе зелене шатро крон. Сонячні промені пробивалися крізь листя тонкими золотими смугами, у високій траві без угаву сюрчали комахи, а десь зовсім поруч неквапливо цвірінькали птахи. Світ навколо був настільки живим і спокійним, що перші секунди Найрін навіть подумав, ніби втратив свідомість під час евакуації й тепер лежить у якомусь лісовому парку неподалік міста.

Він швидко сів, озираючись навколо. З усіх боків простягався ліс. Не було ані транспортних магістралей, ані опор міста-шляху, ані прозорого купола, який завжди закривав небо над Європейським континентом. Лише старі дерева з товстими стовбурами, папороть, густий чагарник і запах нагрітої сонцем землі. Навіть повітря здавалося іншим — теплішим, вологішим і напрочуд чистим. Він повільно підвівся на ноги, відчуваючи, як серце починає битися дедалі швидше.

— Зайріне! — гукнув він так голосно, що власний голос луною покотився між деревами.

Ліс відповів лише стривоженим змахом крил. Десь неподалік із кущів вискочив невеликий звір і миттю зник у заростях.

— Зайріне! Ти мене чуєш?

Найрін уже не кликав — він майже кричав. Не чекаючи відповіді, кинувся вперед, продираючись крізь молоді дерева й кущі, раз по раз перечіпаючись об коріння. Йому здавалося, що варто лише пробігти кілька десятків метрів, і він неодмінно знайде брата, який так само розгублено блукає неподалік. Він кричав знову і знову, доки голос не почав зриватися на хрип, але навколо незмінно панували літня тиша й спів птахів.

Лише через кілька хвилин виснажливого бігу він зупинився. Перед ним відкрилася невелика галявина, залита сонцем. Жодних слідів людей. Жодної витоптаної стежки. Жодної споруди. Лише висока трава, метелики, що повільно кружляли над польовими квітами, та старий дуб, який, мабуть, стояв тут уже не одну сотню років.

Найрін важко дихав, намагаючись переконати себе, що все це можна пояснити. Можливо, вибухова хвиля закинула його далеко від міста. Можливо, це якийсь природний заповідник. Можливо, рятувальники вже шукають тих, хто вижив. Він вихопив із кишені комунікатор і лише тепер остаточно зрозумів, що сталося щось неможливе.

Екран залишався чорним. Не було сигналу мережі. Не працював навігатор. Не визначалися супутники. Навіть аварійний маяк, який за будь-яких обставин мав передавати координати, не знаходив жодного каналу зв'язку. Пристрій справно працював, але поводився так, ніби навколо більше не існувало жодної технології.

Найрін повільно опустив руку. За всі роки життя він жодного разу не бачив, щоб глобальна мережа зникала повністю. Навіть під час найсильніших штормів або бойових дій завжди залишалися резервні канали, орбітальні супутники чи військові передавачі. Те, що він тримав зараз у руках, означало лише одне — зв'язку не було ніде.

Ця думка вдарила сильніше, ніж паніка кілька хвилин тому.

Він більше не дивився навколо в пошуках брата. Він дивився на небо. Крізь крони дерев воно було незвично чистим, без транспортних коридорів, без орбітальних платформ, без жодного сліду цивілізації. Навіть повітряний простір здавався порожнім. У світі, де виріс Найрін, минуло не більше кількох хвилин, щоб над будь-яким лісом не пролетів транспортний літак, вантажний дрон або патрульний винищувач. Тут не було нічого.

Він відчув, як усередині повільно наростає холод. Не той, що пробирає тіло, а той, який народжується десь глибоко в душі, коли людина раптом розуміє: усе, що ще хвилину тому здавалося незмінним, більше не існує. Він не знав, де знаходиться. Не знав, чи живий Зайрін. Не знав, чи вцілів хоч хтось із тих тисяч людей, які разом із ними бігли до захисних секторів. Усе його життя, усі правила, до яких він звик із дитинства, розсипалися в одну мить, залишивши лише мовчазний ліс і самотнього сімнадцятирічного хлопця серед незнайомої природи.

Стояти на місці більше не мало сенсу. Якщо десь існували люди, їх потрібно було знайти. Якщо існувала дорога — вона мала кудись вести. Найрін востаннє озирнувся навколо, ніби сподіваючись, що брат ось-ось вийде з-за дерев і усміхнеться своєю звичною усмішкою, але ліс залишався байдужим до його надії. Тоді він глибоко вдихнув, вибрав напрямок за сонцем і повільно рушив уперед, ще не підозрюючи, що перші кроки цією стежкою стануть початком найдовшої дороги в його житті.

До вечора Найрін устиг зрозуміти лише одне: цей світ не мав нічого спільного з його власним. Він ішов майже без перепочинку, орієнтуючись за сонцем, яке повільно хилилося до обрію, але замість автомобільних магістралей, транспортних платформ чи хоча б ліній електропередач бачив лише нескінченний ліс. Кілька разів він натрапляв на вузькі звірині стежки, знаходив струмки з холодною водою, бачив оленів, що лякливо тікали між деревами, проте жодної ознаки людської присутності так і не зустрів. Голод ще не дошкуляв, але втома поступово накопичувалася, а разом із нею приходило усвідомлення, що до ночі потрібно знайти бодай якесь укриття.