Розділ 1. Два брати

Міста-шляхи стали найбільшим досягненням технологічної цивілізації людства. Їх почали будувати ще за кілька століть до народження Найріна, коли населення планети зросло настільки, що старі міста вже не могли забезпечити людей ані житлом, ані транспортом, ані безпекою. 

Величезні споруди зі сталі, композитів і надміцного скла простягалися на тисячі кілометрів, перетинаючи материки безперервними лініями. Їхній корпус височів на гігантських опорах, здіймаючись над рівнинами, лісами й річками. Усередині проходили швидкісні монорейкові магістралі, між якими розташовувалися житлові квартали, школи, лікарні, виробничі комплекси, наукові центри й парки. Прозорий купол пропускав сонячне світло, а кліматичні системи підтримували однакову температуру впродовж року. Людина могла прожити все життя, майже не залишаючи меж міста-шляху, адже воно саме було окремим світом, що безперервно простягався через увесь Європейський континент.

Найрін і Зайрін жили у старому мегаполісі біля одного з таких міст-шляхів. Вони були сиротами вже майже шість років. Авіакатастрофа яка трапилась через прорив ворогів на фронті, забрала обох батьків, коли Найріну ледве виповнилося дванадцять. Відтоді старший брат майже непомітно перестав бути дитиною. Він навчився рахувати сімейний бюджет, стежити за навчанням молодшого, готувати їжу, сваритися через безлад у кімнаті й щоразу знаходити слова підтримки, коли Зайрін згадував матір. У них не залишилося ні бабусь, ні дідусів, ні інших родичів. У всьому світі вони мали лише один одного, і з кожним роком цей зв'язок ставав тільки міцнішим.

Ранок починався однаково вже багато років. Найрін прокидався раніше, запускав кухонний автомат, а потім будив молодшого брата, який щоразу намагався виграти собі ще кілька хвилин сну.

— Якщо ти ще раз скажеш, що вже встав, лежачи із заплющеними очима, я просто виллю на тебе склянку холодної води, — сказав Найрін, відсунувши двері до маленької спальні.

— Це буде порушенням прав людини, — не розплющуючи очей, пробурмотів Зайрін.

— Право на сон закінчилося десять хвилин тому.

— Тоді я подам на тебе скаргу.

— Кому?

Зайрін нарешті розплющив одне око й усміхнувся.

— Ще не придумав.

Поки молодший брат бурчав, збираючись до навчального центру, Найрін уже розставив на столі сніданок. Їхня квартира була невеликою, але затишною. Вона знаходилася на сорок сьомому житловому рівні, і з панорамного вікна відкривався краєвид на десятки транспортних ярусів, що розходилися в різні боки, немов кровоносні судини величезного живого організму. Монорейки безшумно ковзали своїми маршрутами, дрони перевозили вантажі між виробничими секторами, а тисячі людей поспішали у своїх справах, навіть не підозрюючи, що історія їхнього світу вже добігала кінця.

Під час сніданку інформаційний екран автоматично ввімкнув ранковий випуск новин. На ньому змінювалися кадри з фронту, карти бойових дій і статистика втрат. Такі повідомлення давно перестали когось дивувати. Війна між Білою, Чорною та Синьою расами тривала вже кілька століть і для більшості людей стала звичайною частиною життя, як зміна пір року чи розклад транспорту.

— Знову пишуть, що Сині втратили ще дві колонії, — сказав Зайрін, ковзаючи очима по рядках новин. — Невже вони справді вже не можуть нічого зробити?

Найрін не поспішав відповідати. Він дочекався, поки екран перейде до сюжету про відкриття нового медичного комплексу, де встановлювали десятки найсучасніших капсул.

— Пам'ятаєш, що нам розповідали про перші медичні капсули? — запитав він.

— Що вони стали найбільшим відкриттям в історії медицини.

— Не тільки медицини. Вони змінили всю історію людства.

На екрані показували молоду жінку, яка виходила з капсули після складної операції. Диктор пояснював, що ще століття тому вона втратила б ногу назавжди, а тепер за кілька днів повернеться до роботи.

— Раніше люди помирали від хвороб, старих поранень і навіть від звичайних інфекцій, — продовжив Найрін. — Коли капсули навчилися відновлювати органи, лікувати майже будь-які травми й повертати людей до нормального життя, смертність у Білій та Чорній расах майже зникла. Людей ставало дедалі більше. Щороку народжувалося більше, ніж помирало.

— Але ж це добре.

— Для нас — так. А для Синіх ні.

Найрін кілька секунд мовчав.

— Вони так і не отримали цю технологію. У них усе залишилося майже як колись. Люди народжуються, старіють і помирають. Кожен загиблий солдат для них — безповоротна втрата. А в нас пораненого часто повертають до строю вже за кілька тижнів. Через це війна давно перестала бути боротьбою за території. Вона стала боротьбою з математикою.

— Не зрозумів.

— Уяви дві посудини. В одну постійно доливають воду, а з другої вона лише витікає. Неважливо, наскільки міцна друга посудина. Рано чи пізно вона спорожніє.

Зайрін задумливо крутив у руках чашку.

— Тобто вони вже програли?

— Військові аналітики кажуть, що так.

— І що вони зроблять, коли зрозуміють, що програли остаточно?

Найрін не відповів. Він лише поглянув на екран, де диктор із незмінно спокійною усмішкою повідомляв про введення в експлуатацію ще кількох тисяч медичних капсул. За вікном продовжувало жити величезне місто, люди поспішали на роботу, діти бігли до навчальних центрів, а над прозорим куполом повільно пропливали транспортні платформи, що прямували до орбітальних станцій.