Найпростіше щастя

"У майбутньому хочу знайти собі багатого чоловіка. Хочу, щоб у нас був великий дім, щоб ми багато подорожували!"
Олеся завжди мріяла про мандрівки. Поки була мала, не могла подорожувати закордон, у Францію, Єгипет, Німеччину або на які-небудь острови... Її родина була малозабезпеченою, ще й шестеро дітей, про які мандрівки могла йти мова? Тому Олеся описувала свої найпотаємніші мрії у щоденник.
Дівчинка виросла і ось вже перечитує свої записи, її мрії досі не змінились. Але другої половинки, вона так і не знайшла. Із хлопців-друзів у неї тільки придуркуватий Степан, який підходить тільки на звання "навіжений кум", аж ніяк на "кохання усього життя". Та й коли б їй шукати чоловіка? Робота, а після роботи — дім, робота — дім, робота — дім. А на вихідних — зустріч зі Степаном. Хоча, завтра, у суботу, Олеся іде до стоматолога, залишаючи друга наодинці. Їй потрібно вилікувати зуби, які дівчині здавались дуже кривими.
Хоч стоматологів Олеся боялась до жуті, та все ж настав день "Х", коли потрібно подолати усі страхи, стоячи у кабінеті лікаря з тремтячими колінами.
— Ставити брейкети — безболісна справа, — заспокоював стоматолог, побачивши побілівшу Олесю.
Дівчина присіла на "стул смерті", вона так називала його раніше, бо той стул їй здавався найстрашнішою річчю цього життя, але зараз Олеся трошки заспокоїлась, хоча її постійно супроводжувало бажання щось погризти так, щоб там залишались укуси "вампіра".
Стоматолог почав працювати, підійшов до дівчини і оглянув її зуби. Страх окутав Олесю з ніг до голови, особливо до зубів, які почали тремтіти замість колінок.
— Якщо хочете, я можу увімкнути Вам якийсь фільм чи, можливо, музику, ставити брейкети безболісно, але довго, — запропонував стоматолог Олесі. Він намагався її заспокоїти, не кажучи про укуси комарів, з якими часто порівнюється праця лікарів, — що хочете подивитись або послухати?
— Я б подивилась щось пригодницьке...
— Пірати Карибського моря?
— Можна...
Стоматолог увімкнув фільм на телефоні і поставив його у кабінеті так, щоб Олесі було видно.
Дівчина наче заспокоїлась, а через деякий час і розслабилась. А пізніше розгледіла ім'я лікаря на його бейджеку — Вдадислав.
Трохи менше ніж за годину стоматолог установив брейкети на верхню щелепу і вирішив зробити перерву, щоб потім почати роботу з нижньою.
Телефон Олесі задзвонив. Це був Степан. Дівчина прийняла виклик.
— Олесе, я вже скільки часу стою під твоїм домом з велосипедом, а тебе все нема і нема! Скільки можна "пудрити носик", він що у тебе, як у свині?!
— Я ж казала, що сьогодні не зможу, я у стоматолога.
— Ти тепер мені мізки замість носа пудриш? Виходь!
— Та я у стоматолога!
— Серйозно?
— Серйозніше нікуди!
— Все з тобою ясно... — Степан скинув виклик.
"От що йому ясно?" — подумала Олеся.
— Продовжимо? — щойно дівчина поклала телефон назад у кишеню, до неї у кабінет зайшов лікар, він виходив у вбиральню.
— Так.
Все закінчилось через 2 години. Була прописана інструкція до усього, майже нічого їсти не можна, Олеся точно помре з голоду.
Дівчина подякувала, попрощалась, але виходячи з будівлі її зненацька застав дощ. Ціла злива! Робити нічого, доведеться йти так — без парасольки.
Вона пройшла близько десяти метрів, як почула хлюпання — хтось ішов позаду. Дівчина обернулась і побачила Владислава, з чорною парасолькою.
— Якщо нам по дорозі, я можу Вас підкинути до дому на машині, якщо Ви не проти, — сказав хлопець накриваючи Олесю парасолькою.
— Думаю, це буде незручно...
— Ні! Все добре, Ви можете змокнути до нитки, йдучи просто неба.
— І правда, я живу на Калиновій 23, це Вам по дорозі?
— Так, я мешкаю через одну вулицю, як же усе чудово співпало!
Стоматолог посадив дівчину у свою машину, де у них видалась цікава розмова, в якій Олеся та Влад трошки більше дізнались один про одну і можливо поспілкувавшись ще, вони б могли стати хорошими друзями.
До речі про друзів: приїхавши до дому, дівчина побачила Степана. Мокрий і розлючений стояв біля дверей до багатоповерхівки.
Влад попрощався з Олесею і поїхав до себе.
— Це ще хто?
— Привіт, це мій стоматолог.
— Правда? А що, стоматологи вже таксистами підробляють?
— Та ні, це через дощ і він живе недалеко від мене! А чому, до речі, ти тут стоїш?
— Стою, бо злива почалась, я думав тебе дочекатись, а тут таке.
— Сів би на автобус і поїхав додому.
— Я гроші не брав.
— Хочеш сказати, ти майже тридцять кілометрів на велосипеді від свого дому до мого проїхав?
— Так, і напрошуюсь до тебе на ночівлю.
— Мій ти бідний друг. Заходь.
Сказала Олеся, відкриваючи двері до багатоповерхівки.
Вночі друзі не спали, а займались дуже важливими справами: гра в дурня; UNO; Монополія; розповідь незліченної кількості жартів.
Наступного дня Степан та Олеся поїхали на велосипедах до річки. Весна, тепло та радісно на душі. Вони б могли просидіти там цілий день, слухаючи співи пташок, дивлячись на воду, яка ще була синьою, а не зеленою, як у кінці літа, але на обох чекала робота у понеділок, тому берег водойми був зовсім швидко залишений друзями.
Щойно Олеся, як здавалось, зі Степаном, виїхали на дорогу, хлопець кудись подівся. "Де його нечиста носить?" — хвилювалась дівчина переставши їхати.
— Степане!!!
— Я тут! Біжу!!!
Раптом, із-за дерев, перестрибуючи кущі наче навіжений козлик, просто вилітає Степан тримаючи щось у руці і захеканий підходить до Олесі.
— Це тобі, — хлопець простягнув руку з жовтими квітами, що ж це, як не звичайнісінькі кульбаби.
— Дякую, а чому ти перестрибав кущі так, що я аж не луснула зі сміху? — сміючись питала дівчина.
— Так цей-во... — кліщі.
— Ах кліщі?! — знову сміючись питає Олеся і сідає на велосипед.
Степан такий Степан. З ним точно не засумуєш!
Хлопець провів подругу до дому, а сам поїхав до себе, його дім, як вже було сказано, знаходився далеченько звідси.
Наступного дня на Олесю чекав сюрприз. Дівчина повинна йти на роботу у понеділок, тому зранку вона виходила з багатоповерхівки, але побачила свого стоматолога. Владислав?
— Олесе, добрий ранок! Коли я Вас підвозив до дому, Ви випадково залишили в моїй машині своє посвідчення, — стоматолог протягнув картку здивованій дівчині.
— І правда, велике дякую!
Щойно Олеся потягнулась за карткою, Влад сховав посвідчення у кишеню.
— Я запрошую Вас на побачення або можете вважати це простою вечерею, якщо згодні, то я віддам Вам картку.
— Побачення?
— Так, я хочу Вас пригостити.
Олеся була здивована, навіть більше, вона перебувала у шоці! Її вперше запросили на побачення, ще й людина, яку Олеся знала від сили два дні!
— То що ви думаєте?
— Я... я... я не проти, де і о котрій Ви хочете зустрітись?
Чоловік розповів усе, що потрібно було знати для зустрічі, а потім підвіз дівчину до роботи, де вона працювала бухгалтером.
По закінченню робочого дня, Олеся та Влад зустрілись у ресторані. Замовлені страви були такими ж вишуканими як і саме приміщення, а розмови героїв були такими ж прекрасними, як і їх настрій.
Олеся дізналась, що Владислав живе у великому, гарному будинку, а найголовніше — він любить подорожі. Згодом, дівчина зрозуміла, що цей чоловік і є коханням усього її життя, бо ще один пункт, що говорив про багатство, теж співпав і дівчині не залишалось нічого, окрім як слухати пестливі слова Влада і мріяти про сімейне життя з ним і подорожі до різних країн. Олеся закохалась, нічого й казати. Владислав теж, як зрозуміло, відчував те саме, що і дівчина.
Так ішли дні, і знайомі, швидко ставши приятелями, а пізніше і друзями, потихеньку наближувались до стосунків. Звісно, вони ж зустрічались кожен день і вже знали один-одну досить добре.
Наближались вихідні і Олеся просто не могла не зустрітись зі Степаном, другом дитинства, найкращим другом. Вона не могла не розповісти йому про своє перше кохання, яке точно є взаємним, це так прекрасно!
— Він такий чудовий! — те й діло казала Олеся.
Друзі знов поїхали на річку і дівчина, мрійливо дивлячись на воду, те й діло описувала прекрасність її коханця.
— Олесе, у мене від твоїх повторень вже вуха в'януть! Якось дуже абстрактно, так про кожного можна сказати! Що ти взагалі в ньому знайшла?!
— Ну дивись, кожен день він підвозить мене на роботу з дому і з роботи до дому...
— Ну і що? І я так можу!
— Де? На рамі велосипеда?
— Можу на тракторі!
— Навіть не здивована...
— Ой, у машині ти кожен день можеш їздити, а на тракторі?
— Коли жила у селі, з тобою по сусідству, на тракторі ми їздили, тому я пам'ятаю ці враження. Але у машині зручніше!
Друзям частенько дозволяли попрацювати на тракторі в полі, що для них було великою забавою, коли вони були підлітками. Батько Степана та батько Олесі були трактористами, ось чому їм це дозволяли, цю справу унаслідував і хлопець, у якого від праці на тракторі права рука була засмаглішою за ліву.
— Але ти ніколи не їздила на тракторі вночі.
— Не велика біда.
— Добре, що ж іще?
— Він романтик.
— А я не романтик?
— Вночі, на тракторі, у полі?
— Саме так! Я не гірший за нього!
— Ти претендуєш на звання мого чоловіка?Оце так диво! Тоді слухай, він багатий, у нього свій дім і він любить та може дозволити собі подорожі! Я про це все життя мріяла, навіть у щоденник записала!
— Я набагато кращий за нього! От побачиш!
Друзі посварились. Степан закоханий в Олесю? Боже... так зізнатись у почуттях... ніби зізнався, а ніби й нічого не казав. А може й дійсно, нічого не було?
Олесі було сумно останнім часом через сварку з другом, але поряд був Владислав, який постійно її підтримував, а на вихідні, щоб розвіяти сум дівчини, запросив її в Італію.
Олеся була у превеликому щасті, її очі просто світились від радості! Із Владом вона подивилась на Колізей і Пізанську вежу. Ох нарешті здійснилась її мрія, найбільше бажання життя!
В останній день в Італії за вечерею, Влад зізнався Олесі, що він її безмежно кохає:
— Владе, це було просто неймовірно! Я мріяла про такі подорожі усе своє життя!
— Я дуже радий, що тобі сподобалось, — закохано відповів Влад.
— Я ніколи не була такою щасливою!
— Олесе, я мушу зізнатись...
— Що сталось, — трохи засмутившись і насторожившись спитала Олеся.
— Я тебе безмежно кохаю, я не уявляю свого життя без тебе! Ти станеш моєю дівчиною?
Олеся була розгублена і, хоча розуміючи, що саме він той, кого вона чекала усе життя, не відповіла нічого, окрім "я подумаю".
"Як же тупо..." — про це думала Олеся вже будучи вдома, у вівторок, як раптом, їй подзвонив Степан.
— Ало, — відповіла сумна Олеся.
— Привіт, пробач, що так пізно.
Дівчина поглянула на час — майже 12 ночі.
— Я не сплю, кажи, що хотів.
— Як, пройшли твої вихідні?
— Просто чудово! Я була в Італії, бачила Пізанську вежу і Колізей! Я така щаслива! Мені навіть зізнались у коханні...
— Ти погодилась бути його дівчиною? Чому так швидко?!
— Ні...
— Правда?
— Я і правда думаю, що це занадто швидко, він є людиною, яку я чекала усе життя, але я ще не готова... розумієш?
— Так... так! Слухай, нам потрібно зустрітись, я повинен сказати тобі дещо, але не по телефону, тому я заїду за тобою у суботу о 12.00!
Він скинув виклик.
Що такого важливого хоче сказати цей хлопець?
Олеся та Степан зустрілись у сказаний вище час і поїхали у село, де мешкав хлопець і колись жила дівчина. На велосипедах.
— Де я буду спати? Ти ж знаєш, що мої батьки померли, брати та сестри роз'їхались, а дім був проданий, де я залишусь?
— Це не проблема, сьогодні ми не будемо спати.
— Звучить як погроза.
Хлопець хитро посміхнувся і поїхав уперед.
Вони дістались до села вже коли у двері стукали сутінки. Друзі залізли на дах дому Степана і дивились на захід Сонця, вони мовчали, насолоджувались миттю. Згодом, коли стало темно, але не зовсім, бо повний місяць освітлював усі вулиці селища, хлопець провів подругу до місця, де стояв його трактор, а потім повіз її у поле.
— Навіжений... в поле, вночі... на тракторі!
— Я так робив купу разів, після цих слів трапляються найцікавіші речі, тому сиди мовчки, я хочу, щоб ти побачила, почула і відчула усе те, що можна тут відчути, отримала задоволення від цього, це можна зробити тільки мовчки.
Далі друзі їхали у тиші, Виїхавши у поле, перед Олесею відкрилось небо, велике, просторне, такого ніде не побачиш, не відчуєш. Трактор спинився по середині, можна було слухати нічних птахів, що озивались звідусіль і наводили морок; жаб, що квакали біля річки, яка була зовсім близько. Можна було дивитись на повний, яскравий місяць і зорі, мільярди зірок були крихітними блискітками на темному синьому полотні. Як описати ці почуття? Ніяк, це насолода, яку не можна відчути ще десь, а тим більше описати.
Друзі встигли подрімати у полі як козаки, тільки у тракторі, але щойно почало виднітись сонце із-за горизонту, Степан розбудив дівчину і відвіз її до річки, де вони зустріли неймовірний світанок.
Вони сиділи на березі і дивились то в небо, на якому залишалось ще кілька зірок, то на воду, яке, як дзеркало передавало усю красу ранкового сонця.
— Олесе...
Дівчина подивилась на Степана, який дістав з кишені обручку, справжню і золоту. Олеся здивовано поглянула на неї, а потім на свого друга.
— ...я збирав на цю обручку останні три роки, і знайшов найвишуканішу для тебе!
Я кохаю тебе ще з часів, коли ми були підлітками і їздили на тракторах батьків. Ти права, я не багатий, у мене немає великого дому, мені доведеться довго збирати на подорож закордон. Але справа у тому, як ти розумієш усі ці слова про великий дім, багатство і мандрівки. Сьогодні ти відчула те, що відчуваю кожен день я, і це неможливо описати словами "неповторний", "гарний" і так далі. Коли я приходжу у ці місця, я починаю розуміти, що таке воля, це коли перед тобою безмежний простір; коли ти бачиш горизонт, що не забудований багатоповерхівками; коли поряд жодної людської душі, ти наодинці зі своїми думками і зеленим полем, річкою, лісом... природою. Моє багатство — безмежна свобода. Мій дім — природа, більший за будь-який інший. А подорожі... це не обов'язково Єгипет, Франція чи твоя Італія; подорожувати можна Україною, вона сповнена своїми неповторними місцями. Я хочу подарувати тобі відчуття, які неможливо описати словами. Я хочу подарувати тобі своє кохання. Якщо ти візьмеш обручку, я буду вважати, що ти згодна подорожувати зі мною Україною її полями, річками, лісами, неповторними місцями; згодна отримувати щастя від найпростішого; згодна стати моєю дружиною.
Тиша. Друзі зустрілись поглядами. Степан кохає Олесю, але чи кохає вона його? Тиша.
Дівчина одягла обручку.
Для справжнього щастя не потрібно ні дому, ні грошей; для справжнього кохання не потрібні статки та багатство; а для подорожей потрібна людина, що зробить їх найяскравішими, найвеселішими та подарує незабутні відчуття свободи...
Ми не помічаємо щастя, а воно завжди поруч.