Глава 27

 Навіть у непритомному стані, тіні минулого не давали мені спокою. Немов крізь товщу води я чула їх поклик, поклик своїх сестер, які пішли у вічність ще шістнадцять років тому. Принаймні мені так здавалося, хотілося вірити, що вони не застрягли десь посередині, що їхній дух не утримують насильно в нашому світі. Але після всього побаченого в мертвому місті, я вже ні в що не вірила.

-Нітайрі. - чиясь рука проводить від моєї щоки, яка виявилася мокра від сліз, а зовсім не від води, в якій я плавала. - Прокинься, нітайрі.

Здригнулася, відчуваючи на собі погляд. Ні, не с тієї сторони буття, в якій лежало на ліжку несвідоме тіло, а з іншого, в тій реальності, в якій я перебувала зараз. Темний пронизливий погляд дивився на мене з глибини, показуючи мені лише примарний контур масивної фігури.

-Касія. - наполегливий голос і дотик до плеча.

Я хотіла прокинутися, вибратися з цього в'язкого сну, розплющити очі, і зі страхом розуміла що не можу. Мене щось утримує тут, щось усередині підказує, що потрібно краще розглянути фігуру, там на глибині.

-Прокинься.

Мене ривком вирвали з мого забуття, сном це назвати язик не повернувся б. Голова розколювалася від болю, болюча слабкість розливалася по всьому тілу.

Озирнулася довкола, помічаючи незнайому обстановку. Никочує паніка, тут все для мене чуже, вся ця химерна розкіш, зручність м'яких перин і лавандовий запах простирадл.

Зірвавшись з ліжка, і ледве стоячи на ногах спробувала зробити крок до дверей, але не змогла, ноги підігнулися і я б упала, якби мене вже так звично не підхопили сильні руки.

-Що тебе так налякало? - стривожений голос карателя змусив нарешті подивитися в його обличчя.

Він був як завжди огидно свіжий, без жодної подряпини, і до зубівного скрегота впевнений у собі. Коли я тремтіла немов лист на вітрі, який ось-ось зірветься, і вітер підхопивши віднесе його в невідомість.

-Я не знаю.

Голос був хрипким, і зовсім не від сну, я ще не прийшла до тями остаточно. Слабо розрізняючи реальність і сон, сподіваюся, що це був лише сон, тому що мені здавалося, що важкий темний погляд досі переслідує мене.

-Тут тобі боятися нічого.

Дарем опустив мене на ліжко і сів поруч, при цьому не роблячи спроб доторкнутися.

-Де я?

Підозри про моє місцезнаходження були, але хотілося почути слова підтвердження.

-Ми в замку імператора.

-Хто? - хотіла запитати в чиїх руках зараз влада, але не змогла вимовити, слабкість та нудота накочували хвилями.

-Я. - просто відповів Дарем, зрозумівши про що я хотіла запитати.

-Скільки я була непритомна? - з вдячністю повернула склянку води, яку мені люб'язно подав карник.

-Дев'ять днів, жоден лікар не міг вивести тебе зі стану сну, всі казали, що це летаргія. Я сто разів пошкодував про своє рішення полегшити тобі дорогу.

Згадала його удар по шиї, який викликав у мені змішані почуття, зокрема й подяку. Я чудово розуміла, що навряд чи витримала б довгий зворотний шлях, якби була у свідомості.

Карателя, або як тепер буде правильно, його імператорська величність відволік наполегливий стукіт у двері. Він підвівся з ліжка, з виразом обличчя зараз вбиватиму, і попрямував до дверей, відчинивши їх, розлючено запитав:

-Як ти посмів стукати в ці двері?

Я почула глухий удар, наче хтось з розмаху впав навколішки.

-Ваша величність, нієра Ларіона просила передати що готова все розповісти.

Навіть не бачачи обличчя чоловіка, могла сказати, що він напружився, спина стала рівною, м'язи були напружені.

-Я зараз підійду. Більше не смійте стукати в ці двері. - він з гучно зачинив перед лицем стражника двері. Різко повернувшись у мій бік, підозріло примружив очі. - Що тебе турбувало у твоєму сні, нітайрі? Що змусило проливати сльози?

Я уважно дивилася на чоловіка, і розуміла, що не хочу відповідати на це питання. Для мене це не було сном, я досі відчувала на собі погляд, дуже добре пам'ятала поклик сестер, якому чинила опір дев'ять днів.

-Чому ти не відповідаєш? Чого ти боїшся?

Дарем повільно наближався, а я ніяк не могла вирішити, що йому відповісти. Говорити правду не хотілося, але й брехати було безглуздо. Я здогадувалась, чия тінь переслідувала мене уві сні, але він залишився там, у мертвому місті, без можливості вибратися.

Внутрішньо здригнулася від припущення, що він так і приходитиме до мене щоночі, у супроводі жриць, і кликати з собою, запрошуватиме в їхню теплу, по смертельному затишну компанію.

Перевела погляд на Дарема. Чи зможе він мені допомогти? Він сильний, найсильніший маг у країні, цілком можливо й у цьому світі.

-Дарем. - бачила як він подався вперед, я вперше назвала його ім'я, несвідомо, але назвала, і поспішила виправитися. - Айсір Дарем, чи переслідувала вас протягом цих дев'яти ночей тінь?

Він здивовано підняв брови:

-Тінь?

-Можливо привид. - я сама не знала як правильно охарактеризувати те, що бачила.

-Тебе переслідував привид? - із здивованого його обличчя стало похмуро зосередженим.

-Здається так.

-Чий, нітайрі?

-Я точно не можу сказати, я не бачила його обличчя. - злегка запнувшись, все ж таки зважилася сказати правду. - Мені здається це лорд Лафайєт, ще я чула поклик сестер.

Було страшно дивитися в обличчя розлютованого карателя, хай навіть і не я була тому причиною.

-Яких сестер? - прошипів він крізь стиснуті зуби.

-Жриць, тих яких убили храмовники.

По обличчю Дарема пройшла судома, в очах завмерло занепокоєння. Мабуть, мій сон не був таким невинним, як я намагалася себе переконати.

-Що все це означає? - запитала в повній впевненості що він щось недомовляє.

Новоспечений імператор насилу відірвав від мене погляд.

-Касія, зараз я маю ненадовго піти. За моєї відсутності тебе ніхто не турбуватиме, тобі краще ще відпочити. Я повернусь і відповім на всі твої запитання.