Нова сторінка

– Прошу, моя принцесо! – білозубо всміхаючись, Дзен поклав коло стіни рюкзак і зробив широкий жест рукою, запрошуючи всередину.

* * *

Тоді, в бібліотеці, могло здатися, що Тріна досить легко погодилась на втечу. Та насправід – це було вельми непросте рішення.

Дівчина раніше ніколи надовго не покидала рідного дому – не рахуючи тої мандрівки до Підземелля (що згодом обернулась довгою та виснажливою подорожжю крізь дикі землі). Тепер же – вона збиралась полишити його надовго. Можливо, назавжди.

Якби не крайня розмова з Торвальдом – невідомо, чи змогла б вона зважитись. Та саме ця бесіда дала їй остаточно зрозуміти: лишаючись частиною клану Гібіскус, вона ніколи не буде повністю владна над своїм життям. Настав час обирати: свобода й право вибору – або подальше комфортне життя у золотій клітці.

І вона обрала.

Було страшно. Серце калатало, душа тріпотіла спійманим у силки птахом – вона не знала, що чекає на неї попереду… І не могла знати. Дзен до останнього не посвячував її у свої плани.

Він сказав – “чекай слушного моменту”. І вона чекала. Зібрала все необхідне – у тому числі все своє травницьке приладдя та книжки. Заховала сумку під ліжко.

Він з’явився надвечір, несподівано, як завжди. А потім – просто й невигадливо вивів її з резиденції. Обираючи щоразу таке місце й напрямок, де їх саме у той конкретний момент ніхто не міг побачити.

Повз охорону вони прослизнули, коли мінялись вартові. Система стеження та захисні артефакти їх просто не побачили – Тріна так і не зрозуміла, як саме.

Це був найнебезпечніший, проте лише перший етап. Далі потрібно було потайки покинути місто – і дістатися схрону у горах, де в найманця був схований заправлений та готовий до подорожі квадроцикл.

Від їзди звивистим гірським “серпантином”, де рухатись весь час доводилось краєм урвища, в дівчини досі паморочилось у голові. А Дзену – хоч би що. Гнав собі сталеву махіну, ані краплі не переймаючись, що одне з коліс може зірватись у прірву. Настільки невимушено, наче щодня так робив. Хоча… може, колись і робив, хтозна?

Обійнявши найманця, Тріна щосили притискалась до його спини – в цей момент то був єдиний у світі острівець безпеки.

Дорога зрештою пішла вниз та пірнула у глибоку пряму ущелину. А потім – гори скінчились.

Попереду лежали рівнини диких територій. І… далі вони не поїхали.

“Лишимо хибний слід”, – заявив Дзен. Начепив на кермо якусь хитру приблуду, що дозволяла затиснути ручку газу і, провівши чотириколісну машину сповненим вселенського суму поглядом, пустив її польовою дорогою.

Вони ж повернулись назад, рухаючись вузькою та непримітною гірською стежкою. Йти було важко, кілька разів вони спинялись, аби Тріна могла перевести подих – та вона все ж впоралась.

І от… Вони тут.

Колись це була звичайна собі печера. Скоріш за все, мало хто про неї знав – помітити її було складно, дістатись – ще складніше. Але хтось таки її знайшов – і “облагородив”, зробивши з кам’яної нори яке-не-яке, а житло.

У боковій стіні видовбана ніша для речей. У дальній – поличка, що заміняла собою стіл. На ній – техномагічна газова плитка. Ще одна поличка – нижче, замість ослінчика, щоб сидіти.

Два складені з дерев’яних піддонів ліжка, на них – матраси. Тріна впізнала щось схоже на темноельфійські підстилки, набиті м’якою алхімічною піною.

Не аби що – та цілком годиться в якості прихистку, де можна деякий час перечекати.

* * *

– “Принцесо”? – іронічно здійнявши брову, запитала Тріна. – Не “пампушечка” і не “пиріжечок”? Якось аж незвично.
– Ера хлібобулочних виробів минула! – з долею патетики у голосі заявив Дзен. – Починається нова сторінка, і на нас чекає нове життя… – голос найманця стишився, він зробив крок уперед. – Нові відчуття…
– МакДугал… – дівчина обережно позадкувала. – Руки. Пам’ятаєш? По руках дам…

Вона намагалась бути суворою – але голос, всупереч її волі, звучав якось мляво на невпевнено.

Зрештою, вона вперлась спиною у стіну. Дзен повільно наблизився, злегка обійняв – не притискаючи до стіни, а просто… Позначаючи намір.

– В чому справа? – тихо спитав він. – Невже я тобі огидний, мала?
– Дурне… – Тріна зашарілась. – Ти гарний… І милий. Часом, принаймні. Чого б я інакше пішла з тобою? Просто… все так швидко. Несподівано. Ще вранці я була вдома, у клановій оселі, а тепер… Тут. В мене голова обертом, сонце…

Вона навіть не звернула уваги, що вперше назвала його хоч якимось лагідним словом. І вийшло це настільки легко й невимушено, наче так завжди й було

Дзен уважно подивився їй в очі. Ніжно провів рукою по щоці – незвичний і невластивий йому жест, і від того, мабуть, ще більш приємний.

– Я ж тебе й не кваплю, булочко. Але, – він бешкетно всмхнувся, – невже я за всі свої старання не заслужив бодай маленький цьомчик?

Не чекаючи відповіді, він нахилився вперед. Тріна, заплющивши очі, подалась йому назустріч, її привідкриті губи злегка тремтіли.

“Цьомчик” вийшов геть не маленьким.