Як це – зникла?!

Торвальд Гібіскус, голова клану Гібіскус та член Ради Старійшин Гірської Конфедерації, сильний та незламний лідер і надія багатьох дворфів, був злим. Дуже злим.

Якщо вживати вираз “його очі метали громи й блискавки” – то оце саме воно.

Лодар ніколи не вважав себе боягузом. Він пережив війну з темними, неодноразово бився з підземними чудовиськами та бандитами і без вагань міг вийти сам на сам проти гірського троля. Але зараз йому – без жодних перебільшень – було лячно аж до мокрих штанів.

– Зникла? Як це – “зникла”? – голос старійшини був дуже тихим, та водночас – страшнішим залпу тисячі шотганів. – Ти приходиш до мене й кажеш, що моя дочка… просто зникла?
– Так, майстре Торвальде, – з усіх сил намагаючись тримати себе в руках, відповів Лодар. – Юна майстриня Тріна весь ранок не виходила з кімнати. Ми гадали, що вона просто відпочиває, і не наважувались турбувати… Та коли вона не вийшла на обід – Корі занепокоївся і повідомив охорону. На стук у двері ніхто не відповідав, і зрештою ми наважились… – він затнувся, не наважуючись продовжити. – Наважились зламати замок та увійти всередину. Кімната була порожня.
– Бісів МакДугал, – крізь стиснуті до болю зуби прошипів Торвальд. – Смикнув же мене гірський дух зв’язатися з ним! Ви знайшли якісь сліди? Бодай щось!
– Нічого, – начальник охорони скрушно похитав головою. – Навіть рунний жрець ніц не побачив у астралі. Вона мов крізь землю провалилася.

Він опустив голову і винуватим голосом продовжив.

– Зрештою, ми ж не ельфійські слідопити… Наші можливості обмежені.

Він одразу ж пошкодував, що бовкнув це, однак було запізно.

– То знайди того, хто має можливості! – Торвальд зло вирячився на нього, впершись кулаками у стіл. – Підніми наші старі зв’язки. Залучи, якщо треба, імперських шукачів, або князівських нишпорок… Або спеців з Технократії, та хоч і тих самих слідопитів з Маер-Ліарісу, трясця! І готуй групу. З тих, хто найкраще знає усі проходи в горах. Я цього так не лишу! Знайди мою доньку, Лодаре, бо інакше…

Лодар більш за все у світі волів би не знати, що приховує з собою оце “бо інакше”. Якщо б почалась нова війна проти темних ельфів – він радше пішов би у перших лавах штурмувати трикляте Підземелля, ніж відчути на собі згадане лідером “бо інакше”.

– А що це у вас за папірець з кишені стирчить, майстре? – спробував він хоч трохи змінити тему.
– Ти ще мені будеш закидати за мій зовнішній вигляд?! – не на жарт здивувався Торвальд. Однак, скосивши очі, побачив: з нагрудної кишені камзола дійсно визирав складений учетверо шмат паперу… який він туди явно не клав.

Дістав, розгорнув. Текст був написаний істехом – мовою Східної Технократії, однією з найпоширеніших у світі. Написаний не дуже гарним почерком і з якимось дивним акцентом, що відчувався навіть у письмі – однак розібрати було цілком можливо.

“Любий батечку Торвальде!

Я до вас з усією повагою, щоб ви там собі ніц не думали. Ну… може не прям з усією. Бо як кажуть в Одесі (тільки не питайте, де це) – ви таки поц. Нормальний батько не стане тримати своє дитя у золотій клітці – навіть якщо там є басейн з підігрівом. До речі, резиденція у вас комфортна, респект.

Так от, ви на мене не сердьтесь. Я не зі зла викрав вашу доньку – ми просто кохаємо одне одного й хочемо бути разом. Та й не викрав я, вона сама зі мною пішла. З власної волі та при світлому розумі. Чесне скаутське! А, ви ж не знаєте, хто такі скаути…

До речі, мало не забув. Двалін – какашка, він зливає інфу всяким злодіякам, та ще й прямо у вас під носом. І придивіться уважніше до ради клану і в цілому до свого оточення. Я там у вас в мережі закладочок поназалишав… всяких. Вам буде цікавенно, запевняю! От прям супермегацікаво.

Взагалі, куди ваша служба безпеки дивиться? Геть хлопи щурів не ловлять. Три наряди їм усім понаднормово, і два місяці без кексу. І коли я кажу “кекс” – я маю на увазі не солодке… Хоча, тут як поглянути.

З найкращими побажаннями, щиро ваш (хоч я вам і не належу) Рене МакДугал, для друзів – просто Дзен.

Дата, підпис здесь і підпис здесь.”

Торвальд читав – і чим далі, тим більше червоніло його обличчя. Кинувши записку на стіл, він підняв погляд на Лодара – і кремезний та безстрашний дворф злякано позадкував.

– Піднімай варту та гвардійців, – голос старійшини був рівним та спокійним, проте не варто обманюватись – таким голосом засуджують до страти. – Перекрити усі виходи. Не лише резиденцію – оточити весь квартал! Щоб жодна миша… І виклич до мене головного магомеха. А ще – знайди й приведи сюди Дваліна. Хоч за шкірку, хоч за вухо – знайди цього вишкребка гірської змії та приведи його до мене!! Зрозумів?!
– Слухаюсь, майстре, – кивнув Лодар, нарешті взявши себе в руки. – А як же… ельфійські слідопити і все інше?
– Це почекає. Маємо наразі… важливіші справи.

У житті клану Гібіскусів назрівали зміни – і не всім вони мали сподобатись.