Тяжкі будні солдата Фортуни

Спершись ліктями на барну стійку, Дзен відсторонено зазирав у напівпорожній кухоль з дешевим пивом, наче прагнув угледіти в ньому відповідь на найсакральніше у Всесвіті питання. Проте число “42” у залишках піни ніяк не вимальовувалось.

Останні тижні видались збіса напруженими. Хоча… чорта з два. Два тижні Скрага, який щосекунди бурчить – це не “напружено”, тут явно інше слово треба.

Втім, і відмовити в допомозі він теж не міг – дуергар свого часу добряче прислужився йому. Хоча, якщо подумати – вони обидва постійно допомагали одне одному.

Щойно він завершив свої справи з “сірим” – намалювалась нова забавка у вигляді групи захоплення “Темної Води”, яка міцно сіла йому на хвіст.

Як здогадався, що це саме вони? Ну, до прикладу, на темних це було не схоже. В республіканців до нього вже не має бути жодних питань, та й далеко вони тепер. А диверсійні групи Великих Домів діють зовсім інакше, і в них немає вогнепальної зброї.

Силовики – будь то технократи, князівські опричники або Служба Спокою (скорочено СС) альянсу – не стали б діяти по-тихому. Там все було б якраво: штурм, автоматні черги, залпи бойових артефактів, “руки за голову”, ось це от все.

Від решти тих, кому він міг насипати солі на… одне місце, йому стало б хисту відірватися. Але не від цих.

Певною мірою це навіть заспокоювало: по всьому виходило, що Еміль діяв за власною ініціативою, без згоди командування. Керівництво “Води” не стало б нікому відкрито мститися – уся відповідальність завжди лежала на виконавцях: профукали – самі винні. Але палиці в колеса потім точно б ставили, і дуже довго.

А ще – мабуть, в невідомого “клієнта” інших виконавців не було. Тоді, у столиці Вогнебородів, він не помітив “хвоста” – хоча шукав дуже ретельно.

Довга та захоплива гра у хованки з “водниками”, що включала в себе вистежування, гонитви, постріли з паралізуючих артефактів та іноді, злегка (ось на стілечки) стрілянину, затягнулась ще на півтора тижні й завершилась аж у Нічийних Землях. Завівши переслідувачів у кільце аномалій, з якого був лише один вихід, Дзен обійшов їх та вислизнув через той самий прохід, “на прощання” наставивши там особливо капосних розтяжок. Най посидять трохи, подумають над поведінкою.

Опісля – повернувся до Бромвельду.

Найгіршим було те, що ці [цензура] перепаскудили йому напрочуд зручний момент. Дзен клацнув кнопкою блокування комунікатора й замислено поглянув на збережену новину тижневої давнини.

“Маргарита Рутберг, генеральна секретарка альянсу Ліберті, виступила з заявою про відновлення боєздатності організації. Зокрема, ведуться переговори з керівництвом Гірської Конфедерації на предмет повторного вступу держави дворфів до альянсу”.

Торвальд по-любому мав поїхати на ці переговори, і як мінімум тиждень його не мало б бути вдома. Тобто, безпечники клану в цей час були б більш розслабленими і без накручених хвостів. А це б здорово полегшило йому життя…

Перериваючи роздуми, пролунав виклик в “Балакуні”. Дзен натиснув кнопку прийому. Зв’язок був кепський – та все ж на екрані можна було розрізнити зображення рудоволосого ельфа.

– Високородний? – щиро здивувався найманець. – Навіть не питаю, звідки в тебе мій контакт. Спитаю натомість – як ти мені взагалі дзвониш? Ти ж за океаном. Мав би десь там на пляжі чілити… Без всякої мережі і ось цього от всього.

– Ми нарешті змогли зібрати вузол зв’язку, – голос Келя трохи перебивався перешкодами, проте був більш-менш розбірливим. – І запустили ретранслятор на цепеліні. Працює лише тимчасово, бо він не може висіти вічно, плюс прораховувати маршрути, аби не втрапити у шторм чи аномалію… Але працює. А де взяв контакт… – ельф хитро примружився. – Не в тебе одного є потрібні знайомства.

– Ясно все з тобою, – підсумував Дзен. – Ти потеревенити, чи у справі? Бо якщо потеревенити – то я трохи не в гуморі.

– Що, – іронічно всміхнувся Кель, – справи сердечні спокою не дають… друже?

– Високородний… – докірливо мовив горянин. – Тобі явно треба менше спілкуватися зі мною. А то ти стаєш схожим на мене, а це погано! Я маю бути один такий – унікальний та неповторний.

Він сьорбнув трохи пива, скривився й продовжив.

– І взагалі, це я б тебе мав про “справи сердечні” питати. Що там, взяла тебе вже темненька під гострий лакований каблук? Як воно, аристократія, в ролі сабмісива?

– Ні чорта не зрозумів, – чесно зізнався ельф. – І ніхто мене ні під який каблук не брав. Дзен, в мене мало часу, ретранслятор скоро повертати треба.

– Добре, – покладисто згодився найманець. – Кажи.

– Потрібна твоя допомога.

– Хто б сумнівався…

– Ти можеш не перебивати? Я тобі перешлю координати одного місця. Туди треба дістатись… І винести звідти кілька сувоїв. Я напишу, які саме. Потім – лишиш їх в обумовленій точці…

– Це все чудово, містер Сонячні Вуха, – перервав його Дзен, – але одне питання лишається відкритим. Чим платитимеш? Наскільки я знаю, гном’ячий банк ще не почав відкривати відділення на іншому континенті.

– А я думав, ми друзі, – посміхнувся Кель.

– Друзі, друзі, – щиро запевнив його Дзен. – Так от, ДРУЖЕ, мені доведеться витратитись на обладнання, розхідники… Можливо, набої. Хто мені то все компенсує, га? Тарас Шевченко? А, ти ж не знаєш, хто це такий.

– Гаразд, жмикруте, – зітхнув ельф. – Я тобі дам координати однієї гробниці. Ще магічних часів. Я звідти свого часу не все виніс…

– О! – радісно вишкірився найманець. – То ти в нас, виявляється, поганий хлопчик, містере Соняшнику! Тривожиш спокій забутих предків…

– Вони мені не предки, – з легкою посмішкою відповів Кель. – До речі, про мертвих – там можуть бути… гм, ефірні сутності. Одна – точно є. З вельми препаскудним характером.

– Добре, що ти мені це зараз кажеш, – хмикнув Дзен. – Що ж, доведеться витратитись ще й на кулі зі світлими рунами. Маю надію, воно того варте… Бо інакше, як казав один мій знайомий – дупу тобі тарганячу наступного разу, а не мою допомогу!