Суворий… і майже справедливий

Торвальд Гібіскус уособлював собою владу, міць та впевненість у стабільному завтрашньому дні. Суворі, але водночас благородні риси обличчя поєднувалися з глибоким проникливим поглядом блакитних очей, рівно укладеним світлим волоссям та акуратно зачесаною бородою.

Цей образ гармонійно доповнювали бузковий з мідним шиттям камзол та клановий перстень на трохи загрубілій, але доглянутій руці – масивний, срібний, з золотистим рунічним ободком та вирізаною з цільного кристала печаткою у вигляді квітки гібіскуса.

Непорушний стовп. Опора держави. Допоки є такі, як він – Конфедерація стоятиме, і не страшні їй будуть ані воріженьки люті, ані всі мислимі й немислимі негаразди.

Відкинувшись на спинку міцного дубового крісла та вільно поклавши руки на стіл, він рівним та чіпким поглядом дивився на Тріну, що сиділа навпроти.

– Як в тебе справи, доню? Щось відбулось, поки я був відсутній?

Тон старійшини був оманливо спокійним – та відчувалось, що запитує він не просто так.

– Ніц не відбулось, батечку Торвальде, – максимально безтурботно відповіла дівчина. – Все спокійно. Сиджу собі, вправляюся в зіллєварінні… Ну, та ти знаєш.

– Чув про прикрий випадок під час однієї з твоїх прогулянок за місто, – так само спокійно продовжив дворф. – Коли обидва воїни, що мали тебе супроводжувати… раптом взяли й заснули. Та ще й одночасно.

– Їх просто зморило, – мило всміхнулась Тріна.

– Просто зморило… – замислено повторив Торвальд. – На нас чекають тяжкі часи, Тріно. Я говорив з керівництвом альянсу… Не буду всього переповідати – дізнаєшся про те у свій час. Але головне, що зараз дуже відповідальний момент. І я хотів би, аби ти припинила оці свої… Пустощі.

– Пустощі? – дівчина нерозуміюче кліпнула очима. – Які пустощі?

– Наприклад, підливати сонне зілля охоронцям та підставляти їх, – у голосі старійшини додалась дещиця іронії, і водночас – він став невловимо суворішим. – Спілкуватись з усякими темними ельфами… І підозрілими найманцями.

Він злегка примружив одне око й дозволив собі річ, якої від нього вкрай рідко можна було очікувати – ледь помітно, самими лиш краєчками губ посміхнувся.

– Чи що ти собі думала? Торвальд старий, дурний і ніц не дізнається? Обов’язок голови клану – бути в курсі усього, що відбувається в його володіннях.

– Міра – моя давня подруга, – холодно промовила Тріна, зрозумівши, що далі відпиратись марно. – А Дзен…

– Волоцюга без роду-племені! – суворо відрізав Торвальд. – Який веди вельми непорядний спосіб життя, а ще – постійно й дурно цим самим життям ризикує. Він зробив свою справу, отримав платню – і більше йому коло тебе не місце.

Він витримав невелику паузу.

– А що стосується Ельмірени Темноцвіт – вона майстриня притягувати неприємності. І до себе, і до тих, хто поруч. Довкола неї постійно відбувається купа усього, і не завжди – доброго.

– Я зрозуміла, – нейтрально відповіла Тріна. – Більше не виходитиму з кімнати… Татусю. Аби не засмучувати тебе.

– Дарма ти так, камінчику, – скрушно промовив дворф. – Я ж бажаю тобі лише кращого.

– Не називай мене “камінчиком”! – спалахнула дівчина. – Я вже не мале дитя!

– Це найпестливіше слово у лексиконі Народу Гір, – докірливо відказав старійшина. – Називаючи тебе так, я лиш висловлюю свою батьківську любов.

– А хіба батьківська любов, – вкрадливо промовила Тріна, спершись ліктями на стіл, – не включає в себе той факт, що я можу сама розпоряджатися власним життям?

– Можеш, та до певної межі!!! – суворо гримнув Торвальд. – Я прихистив тебе та виховав! Колись ми знайшли тебе ще немовлям – самотню, покинуту. Мій рунний жрець тоді вгледів у тобі потенціал, сказавши, що колись ти приведеш клан до процвітання. Позаяк своїх дітей в мене немає – я послухав його та зробив тебе своєю спадкоємицею. Попри те, що ти – людина за народженням. Не всім сподобалось таке рішення – та я своїм авторитетом змусив їх заціпитись. Я ростив тебе, як рідну! Вклав час та ресурси у твоє навчання й виховання, аби з часом ти стала мені достойною заміною!

Спинившись на мить, видихнув та продовжив уже спокійніше.

– Тож будь ласкава поводитись гідно, як то личить доньці старійшини.

– Ясно, – ледь чутно відповіла Тріна. – Я все достеменно зрозуміла. Тепер, з твого дозволу, я піду до себе.

– Йди, – злегка кивнув головою дворф. – О, і ще одне.

– Що? – дівчина обернулась, вже стоячи на порозі.

– Зі мною прибули спеціалісти з Технократії. Вони допомогли нашим магомехам повністю переналаштувати усі системи безпеки. Тож твоєму… гм, блондинчику тепер сюди потикатись зась.