Ярмарок та інші… веселощі

До столиці клану Вогнебородів було кілька годин дороги підземною залізницею. У потязі Тріна відверто нудилась.

Поговорити було ні з ким. Ну не з охоронцями ж їй теревені розводити? Ці шафи на двох ніжках вміють гарно стріляти й махати сокирами, але співрозмовники з них… З дзеркалом розмовляти легше. Воно, принаймні, вдає, що відповідає тобі.

Ну, ще з нею їхав Двалін. Цей відносно молодий дворф був одним з повірених Торвальда. І заодно – молодшим підмайстром місцевого осередку Вченого Братства. До сусідів він їхав у якихось дипломатичних кланових справах.

Та з ним розмовляти Тріна відверто не любила. Якийсь він постійно смиканий і нервовий…

Вона пробувала читати довідник травниці, який узяла з собою – та думки постійно перескакували на інше. Як він там? Що за справи такі, які він подався вирішувати в іншу країну? Невже тепер постійно доведеться переживати за нього?

Відповідей на ці питання вона не знала…

* * *

Кімната була тісною й невеличкою. Будівля заїжджого двору була вирубана всередині невеликого скельного виступу – і це вплинуло на розмір внутрішніх приміщень.

Увійшовши, Тріна кинула в куток сумку та втомлено повалилась на ліжко. Затулила обличчя долонями.

Ярмарок був… цікавим та веселим. Ну, наскільки може бути весело й цікаво у місті дворфів. Вона обійшла усі ряди, побачила безліч цікавинок… І ніц не знайшла з того, що їй дійсно було потрібно.

Дарма витрачений час.

– Невже моя королева пончиків сумує?

Штора відсунулась, а за нею стояв… вгадайте, хто?

Звісно ж, Дзен. Власною персоною.

– Йой! – Тріна дзигою підскочила з ліжка, мало не впавши. – Трясця твоїй матері, МакДовбень! Як ти мене налякав… Що ти взагалі тут робиш? Охоронці…

– Сплять твої охоронці, пиріжечку, – усміхнено відказав найманець. – Маленький укольчик в… Ну, ти в курсі, куди уколи роблять. Велика ж вже дівчинка.

– Ти нестерпний, – уважно дивлячись йому в очі, промовила травниця. – Я ж тебе просила – більше так не робити!

– Що ж я вдію, коли мене тягне до тебе, як один усім відомий крейсер – на дно? – Дзен патетично розвів руками. – До речі, – він хитро примружився, – я обіцяв не лазити крізь вікно конкретно до тебе додому. Про інші… гм, локації мова не йшла.

– Я тебе точно прикантюжу колись, – знесилено простогнала дівчина. – Яке ж ти дурне, слів нема!

– Зате, – весело шкірячись, промовив найманець, – ти тепер завжди можеш сказати: “Бачите оте дурне? То моє!”

– Ще не моє, – Тріна скептично стисла губи. – І з таким підходом – невідомо, чи стане. Послухай…

Саме в цю мить двері, які вона успішно забула замкнути, відчинились – і до кімнати увійшов Двалін.

– Майстрине Гібіскус, я… – вгледівши Дзена, він застиг на місці соляним стовпом, не в силах мовити й слова.

– Здоров, істеричка, – білозубо вишкірився горянин. – Та не трусись ти, як двигун на трьох тисячах обертів! Ніхто тебе не чіпатиме… зараз.

– Т-т… ТИ! – судомно хапаючи повітря, дворф тицьнув у нього пальцем.

– Я-я, натюрліх, – згідно кивнув головою Дзен. – Радий, що ти мене не забув! Це так приємно…

– Майстрине Гібіскус!!! – віднайшовши, врешті, дар мови, Двалін набрав повітря в легені – й розразився гнівною тирадою. – Цей чоловік… Що у вас за справи з ним?! Він злочинець! Він колись викрав мене й катував!

– Ой, то ти себе накручуєш, – відмахнувся Дзен. – То все брехня й наклеп, пампушечко. Ніхто цього легіня не катував. Подумаєш, милом, загорнутим у рушник, пару разів дав…

– Милом!!! Загорнутим у рушник!!! Ще й по нирках… Це збіса боляче, між іншим!! – Двалін вже майже кричав.

– А треба було головою думати, а не тухесом… Перш ніж програвати в карти, а потім не віддавати борги серйозним людям. І нелюдям, до речі, теж. Сам винен!

– Я зараз покличу охорону, – тяжко дихаючи, пообіцяв дворф.

– Ой, я тебе благаю. Чого ми оце будемо відволікати поважних людей… гм, тобто дворфів, від сну? – Дзен з запитальним виразом на обличчі повернувся до Тріни. – Може, ти якось вгамуєш цього гарячого парубка? Бо я-то, звісно, теж можу…

Дівчина кілька секунд дивилась на нього важким поглядом. Потім – повернулась до дворфа.

– Дваліне, ти нічого не бачив. Йди і займися своїми справами.

– Але, майстрине Гібіскус! Це кричущий випадок! Я муситиму доповісти Тор…

– Дваліне. Ти. Ніц. Не. Бачив. Второпав?! Інакше батько, чисто випадково, дізнається про деякі твої… гм, захоплення.

– Як скажете, – ображений в найкращих почуттях дворф рушив до виходу.

– Двері за собою зачини! І упаси тебе Великий Майстер ще хоч раз зайти до мене без стуку!

Підтиснувши губи й склавши на грудях руки, Тріна обернулась до Дзена. Вичікувально подивилась на нього.

– Ну що? – зітхнув він. – Не дивись на мене так, кексику. Винен, каюсь, підкоряюсь! Але ж хто знав, що він так завалиться.

– Так, ніхто не знав, – погодилась дівчина. – Так само, як ніхто не знав, що тут раптом виявишся… хто б міг подумати, ти!

– Сюрприз! – радісно всміхнувся Дзен. – Ну не дмись, мій еклерчику з заварним кремом. Йди, обійму!

– Руки прибери! – Тріна відступила назад. – Не біси мене, МакДугал.Я не знайшла на ярмарку потрібні трави, тож в мене й без тебе настрій кепський.

– Часом не ось такі трави? – він жестом фокусника дістав з-за спини згорток.

Поклав на стіл, розгорнув.

– Це… – Тріна, не в силах добрати слів, дивилась на вміст. – Дзене! Де ти взяв?... Ні, навіть не так. Як ти дізнався, що мені саме вони треба?!

– Кмітливість та спостережливість, крихітко! – найманець широко всміхнувся. – В тебе на шафі лежав посібник з рідкісним рецептом на відкритій сторінці. Після твоїх слів про ярмарок – скласти двічі два було неважко. А де взяв… Та так, то там, то там. Я, знаєш, багато де буваю.

– Так от які ти “справи” вирішував! – зіщулилась дівчина.

– І їх також, мій солоненький крендельочку, – згідно покивав головою Дзен. – І їх також. Ну то що, заслужив я на мотивуючі обіймоньки?