Інцидент у горах

У передгір’ях, що межують з Гірською Конфедерацією, ніхто не живе. Ба більше – розумні люди (й нелюди також) взагалі стараються сюди не потикатись. Ну а нерозумні… земля їм пухом.

Аномалії, чудовиська, дикі звірі… Тут і близько не так небезпечно, як, приміром, у Нічийних Землях – але й приємного мало.

Але, буває, хтось сюди таки забрідає.

На тимчасовій стоянці, тьмяно освітленій артефактною лампою, сиділи півколом кілька людей. Усі були вбрані у напіввійськовий одяг – куртки та штани пісочного кольору. В кожного на плечі – шеврон з темною краплею.

І, звісно ж, усі озброєні. Правда, зброя зараз лежала поруч – вони відчували себе в безпеці навіть тут, у диких землях. Розкинута довкола табору мережа сигнальних артефактів мала попередити про наближення диких звірів… Або ще когось.

Неподалік стояв намет, поруч з яким були акуратно складені рюкзаки – у тому ж кольорі, що й однострої невідомих.

Один, вусатий та темноволосий – очевидно, головний – зосереджено інструктував решту. В руках він тримав планшет з відкритою на екрані мапою.

– Ось тут – старий тунель, прогризений підземним виповзнем. Проб’ємо його направленими зарядами трохи далі – так вийдемо до підземної залізниці. Якраз у потрібному місці.

Решта найманців слухняно закивали головами.

– Потяг пройде рівно опівдні. Якраз тут машиніст скидає швидкість – далі крутий поворот. Рінго, ти застрибуєш у паротяг, береш машиніста під контроль. Решта – в перший вагон, наша ціль їде саме там.

Він на мить спинився, окинув всіх уважним поглядом – аби впевнитись, що його уважно слухають.

– Запам’ятайте: дівчину брати цілою й неушкодженою. Саме неушкодженою! Щоб жодна волосинка… Інакше клієнт нам голови повідкручує. Охорону – в розхід. Цільтеся в голову – це кланові бійці, в них броня з рунним посиленням. Все ясно?

– Так точно! – врізнобій відповіли підлеглі.

– Та ясно, як білий день! – глузливо промовив голос у них за спинами. І одночасно – пролунало клацання затвора.

Найманці схопились на ноги. Хтось смикнувся до зброї.

– Стоять-боятись! – гаркнув той самий голос. – Я, може, й не найшвидший стрілець на Дикому Заході, але точно швидший за деяких дуриків, які гадають, що дешевий сигнальний периметр їм чимось допоможе.

До освітленого лампою кола увійшов чоловік. Високий, світловолосий, в сірому однострої та плитоносці. Зі штурмовою гвинтівкою у руках – нею він тримав присутніх на прицілі.

– МакДугал, – скривився командир найманців. Таким тоном зазвичай говорять про занозу у м’якому місці.

– Він самий! – радісно підтвердив Дзен – а це, звісно ж, був він. – А я й не знав, що “Темна Вода” тепер займається… гм, темними справами. Правильно я до вас колись вступати не захотів. Ай-яй-яй!

– Чого  тобі? – похмуро мовив вусатий. – Ти один, нас більше.

– Ніж у мене набоїв? – з сумнівом протягнув горянин. – Не думаю. Ти ж мене знаєш, Емілю… Я, може, таргану яйця й не відстрелю, а от у твої – поцілю тільки так. Готовий до маленького анатомічного експерименту?

Мовчання було йому відповіддю.

– Я знав, що ти це скажеш. А що мені треба… Та багато чого. Миру в усьому світі, наприклад. Кохання, вічного й неземного… Ну гаразд, вічного не треба – так і втомитись можна. А от конкретно зараз мені треба, аби ти і твої халамидники звідси вшились.

– Та легко, – криво всміхнувся темноволосий. – Прибери зброю, і ми підемо.

– Е, ні, голубе мій шизокрилий! Ви маєте вшитись, та аж ніяк не туди, куди ви зараз зібрались. Тож… роздягайтесь.

– Що?! – на обличчі Еміля відобразилось відверте очманіння.

– Та не те, про що ти подумав, збоченець старий! Фу таким бути. Скидайте зброю, спорягу… І одяг теж. Я не певен, що у вас там не напхано по кишенях… всякого. А потім – під штри вітри.

– Май совість, МакДугал, – процідив крізь зуби вусатий. – Ми в диких землях. Тут хижаки, мутанти… Ми живими не дійдемо! Тобі простіше одразу нас перестріляти.

– Що я чую? – глузливо вишкірився Дзен. – Бійці однієї з найбільших у світі приватних компаній бояться зайчиків та ведмедиків? – його обличчя посерйознішало. – Гаразд, ножі можете залишити. Але тільки ножі! І давайте вже в темпі вальсу, а то моїй “Гарнюні” не терпиться у когось постріляти.

Під його уважним поглядом (і прицілом гвинтівки) бійці “Темної Води” почали скидати з себе все зайве.

– Труси знімати? – похмуро пожартував Еміль.

– Це, звісно, спокуслива пропозиція – але я не по цих справах. До речі – може, скажеш, хто вас найняв? Ну, на знак старої дружби.

– “Темна Вода” не видає клієнтів! – з гідністю відповів вусатий (ну, наскільки можна триматись з гідністю, стоячи під прицілом у самій нижній білизні). – І взагалі… Дуергар тобі друг, а не я.

– Взагалі-то один є, – посміхнувся Дзен. – Ну, раз не скажете – тоді передайте вашому… гм, клієнту, що він зайшов на чужу територію. І якщо не вгамується… – його сталево-сірі очі на мить блиснули чистою, незамутненою люттю. – Ти мене знаєш, Емілю. Я панькатись не буду.

Обличчя горянина знов набуло веселого й жартівливого вигляду.

– Ну а тепер, хлоп’ята – зібрали свої рєжички, і шпацірен звідси. Шнель, шнель!

Вусатий зміряв його важким поглядом.

– Може, скажеш, як ти нас знайшов, МакДугал? Ну, – він зло посміхнувся краями губ, – на знак старої дружби! І взагалі… Нащо це тобі? Тебе найняли дворфи? Чи ще хтось?

– Життя бентежне, як казав Отто фон Бісмарк*... А, ти ж не знаєш, хто це такий. Коротше, не ти один вмієш берегти секрети, мій нечистий на руку друже. А як знайшов… Того тобі знати не треба. Міцніше спатимеш!

Дочекавшись, поки Еміль та його підлеглі зникнуть у темряві, Дзен замріяним поглядом окинув розкидане навколо добро.