Справи

Напівлежачи на ліжку й підклавши подушку під спину, Тріна мовчки дивилась у стелю. Замріяно й замислено.

Вона намагалась зрозуміти, що ж такого вона знайшла в цьому білявому дурникові. Не так давно, під час їхньої подорожі дикими землями, їй щохвилини хотілось йому вмазати – його тупі жарти й підначки не просто доводили до сказу, вони постійно тримали в цьому стані.

До того ж, його рід занять… Ніколи їй і в голову прийти не могло пов’язати своє життя з волоцюгою, що займається вирішенням усяких “делікатних питань” за гроші.

Проте, було й інше. Під нашаруванням з цинізму, темної іронії та ідіотських жартів ховалось дещо, в чому при бажанні можна було розгледіти справжнього чоловіка. Тоді, коли її поранило осколком у ногу, він так кинувся до неї… Це явно було щось більше, ніж переживання найманого горлоріза за свою “клієнтку”.

Потім з’ясувалось, що й спілкуватись нормально він, при великому бажанні, може – просто до того треба докласти зусиль. А згодом виявилось, що й така річ, як ніжність, йому не чужа…

При згадці про те, що сталось у печері, щоки миттю порожевішали. Дівчина постаралась якомога швидше відігнати від себе непрохані думки.

Погляд впав на записник, відкритий на чистій сторінці. Рівним почерком – каліграфії вона вчилась у найкращих наставників – було виведено заголовок.

“Любий щоденнику…”

Узявши олівець, Тріна рішуче закреслила написане. Це не ті спогади, які варто довіряти паперу.

Ні, цього ніхто не побачить. Торвальд шанує її особисті кордони, а як хтось зі слуг чи охоронців суне носа, куди не треба – матиме проблеми. Але… просто не варто.

Заклично дзенькнув комунікатор. Сповіщення вело на сторінку закритого форуму, який Дзен колись лишив їй для зв’язку.

“Я скучив, пампушечко”.

Тріна здивовано похитала головою. Губи проти волі розтяглися в усмішці.

“Не перегравай, Дзене. Ми всього день не бачились”.

Відповідь прийшла буквально за кілька секунд.

“День без тебе – наче вічність!”.

Щоки знов запалали, цього разу – куди сильніше. Ну, дурне…

“Де ж твоє терпіння, воїне? Вчись чекати!”

Відповіді не було. Зітхнувши, Тріна відклала пристрій убік.

* * *

Дзен кілька секунд замислено дивився на останнє повідомлення. Потім – погасив екран і сховав комунікатор до кишені.

Одномісна каюта третього класу на пасажирському цепеліні була маленькою коміркою, де майже весь простір займала дерев’яна лежанка. На ній найманець і валявся, впершись ногами у стіну – його зріст не дозволяв витягнутись на всю довжину. Могли б і не економити так на матеріалах, жмикрути…

Обличчя горянина було похмурим, і думки, що наразі займали його голову, були зовсім не про романтичну переписку в мережі.

Під час останнього візиту до кланової твердині Гібіскусів він відчув… увагу. Відчув за сукупністю ознак, що їх здатне помітити лиш око професійного солдата.

І увага була спрямована не на нього – на будівлю.

Вирахувати спостерігача не вдалось – але йому й без того не стало проблемою скласти двічі два. Згадав про недавній інцидент у столиці Бромвельда: ті троє харцизяк згадували, що Тріна не мала б дістатися додому… Якби їм не завадили.

Ту трійцю допитати не вдалось. Та можна здогадатись, що вони були не єдиними, кого найняв невідомий замовник.

Треба було вжити заходів. Можна, звісно, зв’язатися з Торвальдом і попередити його. Але, по-перше – старий може й не послухати його. Хто для нього Дзен? Так… “Маленький гвінтік”. Найманець криво всміхнувся давнім спогадам.

А якщо й послухає – то просто підвищить рівень безпеки до параноїдального. Вороги заляжуть на дно й шукатимуть кращої можливості. А Тріна взагалі не зможе вийти за межу дому – і вона йому за таке точно не подякує.

Ні, діяти треба інакше.

* * *

Князівство Бромвельд – унікальна в своєму роді країна. Вона ніби зависла між минулим та сучасністю, між епохою магії та середньовіччя й часом технічного прогресу. Ось тут тобі – зв’язок та інші новітні технології, ось тут тобі диліжанси та цепеліни, а ось – прикордонне село, де мешканці живуть натуральним обміном і женуть лайняний самогон.

І – вічний хаос та криза влади. Тож не дивно, що всякі мутні типи себе почували тут мов риба у воді.

Підвал під однією зі столичних забігайлівок був би звичайним підвалом, де зберігались вино й ковбаси… Був би, якби не непримітні двері у дальньому кутку. Пройшовши крізь них, абстрактний візитер опинився б у абсолютно іншому місці.

На стелажах, що тягнулись вздовж стін, лежала купа усякої всячини. Артефакти різного ступеню лайняності, якісь зілля та препарати у банках та флаконах, пристрої невідомого призначення… Навіть напіврозібраний дрон тут затесався.

На столах лежало розсипом алхімічне приладдя та інструменти, осібно стояла якась пекельна машинка з розцяцькованих рунами пластин та трубок, якими переливались різнобарвні рідини. До невідомого пристрою був підключений планшет.

А за столом сиділа істота, яку в цих місцях, м’яко кажучи, рідко побачиш.

Дуергар. Сірий гном. Як і темні ельфи, вони живуть у Підземеллі, на півдні континенту. І на поверхні їх майже ніколи не зустріти. А цей, диви – влаштувався собі у столиці однієї з людських держав і у вуса не дує.

На ньому були такі ж сірі, як і він сам, сорочка та фартух. Вирізнялись кольором лиш червоні очі та борода вкупі з нечесаними патлами – однаково сиві.

Навпроти нього сидів хлопчина років сімнадцяти. Зелений камзол, такі самі штани, маленька шпажка на поясі – радше елемент декору, аніж зброя. Пригладжене руде волосся й щедро поцяцьковане прищами обличчя, яке зараз виглядало напрочуд стривоженим.