Пальчик на затворній рамі

Бойовики клану Гібіскус – це дуже суворі дворфи. Сильні, треновані, вправні у володінні зброєю та дуже серйозні. А ті з них, що охороняють доньку старійшини – найкращі з вищезгаданих.

Двоє чорнобородих здорованів, одягнені у шкіряні плитоноски з витісненими спеціальною фарбою обереговими рунами та темні плащі з грубої тканини, озброєні короткими сокирами та шотганами у поясних чохлах, справляли просто незабутнє враження. І те, як вони обоє безтурботно спали, підклавши під голову рюкзаки, теж справляло враження… правда, вже суперечливі.

Термос із чаєм стояв поруч.

– Вони такі милі! – вираз обличчя Дзена передавав емоції дитини, що вперше спробувала цукрову вату. – Так і хочеться за щічки вщипнути, – підступно всміхнувшись, він рушив уперед з явним наміром здійснити озвучене.

– Стій, дурбецало! – Тріна вхопила його за руку. – Я ж їм зілля зовсім небагато підлила – щоб виглядало, ніби їх просто зморило… Не приведи Великий Майстер, прокинуться!

Трохи відступивши, вона рішуче вперла руки в боки.

– І взагалі. Ти сюди прийшов побачитися зі мною – чи зі сплячих знущатися?

– Ну от, – вдавано сумно зітхнув найманець, – ніяких тобі веселощів. Гаразд, пончику, вважатимемо, що мій внутрішній герой-коханець переміг внутрішнього хулігана.

– Ходімо вже… герой-дурбелик.

* * *

Аби дістатися цієї печери, треба було пройти вузьким звивистим коридором з кількома крутими поворотами. Тож можливий шум від пострілів важко було почути, навіть перебуваючи у сусідньому тунелі. Що вже й казати про місто, до якого звідси було нівроку далеко…

– Так, ноги на ширині плеч. Трохи прогнися вперед… Легенько, щоб тримати рівновагу. Праву руку витягни… Обхопи руків’я, чотирма пальцями. Ось так. Лівою – підтримуй знизу. Куди палець на гачок! Неслухняна дівчинка… Пальчик на затворній рамі, аби не стидалась мама! На гачок кладеш, коли вже готова стріляти. Голову трохи вбік…

Тріна стояла посеред печери, тримаючи в руках пістолет. Дзен, стоячи позаду та схилившись до неї – майже впритул – показував їй стійку для стрільби, час від часу притримуючи дівчину та підправляючи її рухи. Часом – занадто підтримуючи та підправляючи.

– Дзене, – у голосі травниці відчувався легкий відтінок напруги, – ти мене зараз оце зброю тримати вчиш – або лапаєш, користуючись моментом?

– А чому мені не можна сумістити приємне… ммм… з дуже приємним? – весело відповів найманець. – Тепер – знімай з запобіжника та стріляй. Цілься он в той кристал на стіні.

– Може, ти таки відійдеш? – з надією промовила вона. – Дякую за допомогу, але мені… трішки незручно.

– В реальному бою ніколи не буває зручно, крихітко, – Дзен таємниче всміхувся.

– Дзене… будь ласка.

– Ну гаразд, – він трохи відступив. – На перший раз – зробимо умови трохи комфортнішими. Але тільки на перший! Давай, пампушечко, не зволікай. Довше цілитимешся – тільки гірше.

Тріна зосередилась і натисла на гачок. Ще раз, ще, і ще. З п’яти куль лише одна влучила в кристал, вибивши з нього кілька уламків.

– Ну, – скептично промовив найманець, – мабуть, все не так погано, як могло б бути… Якщо на тебе колись нападе нерухома каменюка – то я спокійний, бо ти її героїчно застрелиш. Навіть якщо не з першого разу.

– Ти! – дівчина різко обернулась.

– Запобіжник, – спокійно зауважив Дзен, анітрохи не переймаючись тим, що зброя дивиться в його бік.

– Вибач, – злегка почервонівши, Тріна перемкнула важілець на зброї. І одразу ж її обличчя знов набуло сердитого виразу. – От не можеш ти не знущатися з мене! Навіть зараз!

– Ну пробач, – з легкою усмішкою на обличчі промовив найманець. – Ти щоразу так мило обурюєшся, що мені просто несила стриматись…

Він повільно підійшов.

– Не сердься, пиріжечку. Я ж не зі зла… – злегка провів долонею по її щоці.

Тріна смикнулась було, аби ухилитись від цього жесту… та в останній момент передумала. Долоня затрималась на її обличчі – жорстка, загрубіла від постійних навантажень та роботи зі зброєю… Але її дотик зовсім не відчувався неприємним.

Навпаки.

На кілька секунд в печері запанувала тиша. Дві пари очей – карі та сталево-сірі – невідривно дивились одне на одного.

Підкоряючись миттєвому імпульсу, вони обоє подалися вперед – і їхні губи зустрілись.

Поцілунок був направду несподіваним – і настільки ж солодким та затягуючим. Вони притислись одне до одного щільніше, зімкнули обійми… Пістолет з глухим металевим стуком впав додолу – на це ніхто не звертав уваги.

– Зупинись, мала, – хрипко промовив Дзен, насилу відсторонившись. – Бо ризикуєш бути розкладеною просто тут, на цьому безмовному холодному камінні…

– Дурне! – Тріна стукнула його кулачком у груди. – Вмієш же ти… спаскудити момент.

– Я просто попередив, – найманець через силу посміхнувся. За мить посмішка стала ширшою. – Але якщо ти хочеш…

– Солодкого – потроху, гарячий хлопчику з далеких гір! – Тріна вивільнилась з його обіймів. – Зброю не забудь. Бо я її взяти не можу – доведеться пояснювати, звідки в мене.

– Продовжувати не будемо? – Дзен здивовано звів брови.

– Ні, – травниця похитала головою. – На перший раз вистачить, в мене вже у вухах дзвенить… Та й мої бородаті няньки скоро прокинуться, почнуть шукати мене.

– Коли побачимось наступного разу? – діловито спитав горянин.

– Я днями їду на ярмарок, – зітхнула Тріна. – У місто сусіднього клану. Мені треба деякі рідкісні інгредієнти, які я зможу дістати лише там… І ні, побачитись ми не зможемо, не блимай так очима. Мене постійно супроводжуватимуть, а вдруге фокус із зіллям я провернути не зможу – це буде занадто підозріло.

– Знов чекати… – обличчя Дзена висловлювало вселенський сум. – Це нестерпно.