Пролог

Давайте, любі друзі, на мить перенесемося до іншого світу. В чомусь він подібний до нашого – місцевим жителям відомі такі речі, як мережа зв’язку, самохідний транспорт або літальні апарати. І водночас він інший – бо магія цьому світу теж не чужа, і частина всього перерахованого вище працює (частково або повністю) саме завдяки їй.

Розумне життя тут зосереджене на Північному континенті (хоча й на Південному трохи є – але то вже інша історія.). Різні країни – кожна зі своїм устроєм, звичаями та рівнем розвитку. Але нас цікавить одна.

Зазирнімо у гори на північному заході материка. Тут, серед ущелин, западин та підземних тунелів, простягається Гірська Конфедерація – держава, що її колись утворили об’єднані клани дворфів. Століттями, спочатку старим добрим молотом та кайлом, а згодом – новітніми будівельними машинами, зводились у товщі каменю міста й заводи, прокладались підземні шляхи, будувались залізниці.

Столиця клану Гібіскус розташована в глибокій ущелині, частково під землею, частково – на поверхні. Ущелина простягається з півночі на південь, що дозволяє частині містян милуватися сходом вранішнього сонця, а іншим – споглядати його захід увечері.

Хоча, будьмо відвертими – дворфи такого не люблять. Не до краєвидів їм, коли роботи повно.

Приміщення кланової резиденції побудоване всередині гірського схилу. Тож вікна й балкони деяких кімнат виходять назовні – на відкритий простір. Наприклад, у тій кімнаті, яка нам, власне, цікава.

Неабияку частину кімнати займає шафа – її полички зайняті книгами (з травництва та алхімії, як можна здогадатися з корінців) та баночки з інгредієнтами. Пучки сушених трав розвішані на іншій стіні.

У цьому ніц немає дивного, адже це – кімната Тріни Гібіскус, прийомної доньки Торвальда, голови клану та одного з старійшин усієї Конфедерації. Ця юна леді відома своєю любов’ю до зіллєваріння, а ще – вона, на відміну від більшості місцевих, людина (тим-то, власне, вона й прийомна донька старійшини, а не рідна).

Ота дівчина з рум’яними щічками та заплетеним у дві коси темним волоссям, що зручно вмостилась на ліжку, гортаючи книгу у потертій шкіряній палітурці – це, власне, і є Тріна.

А от світловолосий чоловік у сірому напіввійськовому одязі, що просто зараз обережно, цілеспрямовано й максимально непомітно лізе по стіні до її балкону – він ніякий не прийомний син ніяких там старійшин. Та й на зіллях розуміється не краще, ніж гоблін на ельфійських танцях.

Зате цей хлопчина відомий у вузьких колах найманців, авантюристів та іншого… гм, соціально нестабільного люду. Звати його Рене МакДугал, хоча він частіше відгукується на прізвисько “Дзен”.

Втім, давайте по порядку.