Епілог

1

Вона змагалася наввипередки з вітром. Її безшумний, ослаблений своїм віком опонент, програвав позиції. Іноді піддавався їй. Іноді куйовдив її розфарбоване у темно-зеленуватий відтінок; відтінок брудного смарагду, котрий виплюнули таємничі надра Землі, однак ніхто не прибув на місце зустрічі, щоб його підібрати й обробити, і продати – волосся. Ще б пак, це країна можливостей. Якщо можеш похизуватися хорошою вдачею й хистом до торгівлі – можна продати що завгодно. Що впаде тобі до ніг чи в око стрельне – те побажає хтось одержати собі. Якщо є попит – повинна бути і пропозиція – простеньке правило торгівлі. А іноді, це люте чудовисько, що в дану мить прикидається маленьким янголям, чого не кожне немовля може собі дозволити, – підштовхує її у плечі та спину, допомагаючи досягти своєї мети. Цього смертельно-страхітливого вечора вітер також порушував тишу.

    Емілі завжди полюбляла робити вилазки, що закінчувалися приблизно за годину, на двір, коли небом заступили сутінки, і всі мешканці поховалися по своїх затишних домівках, під пильним захистом світла і тепла, а також чотирьох стін, вікон, дверей і стелі. Емілі завжди знаходила час для тренування саме тоді, коли ніхто окрім ґвалтівників, серійних убивць, маніяків чи схожої нечисті не покаже свого носа дальше порога свого дому. Оскільки із заходом сонця усі тутешні жителі, немов за наказом короля, – страх, як бояться показатися незахищеними надворі. Емілі точно не може описати поведінку своїх односельчан, адже жодними легендами, перекрученими сотнями ротами чутками чи історією дане село не характеризується. Це село невелике і дуже спокійне. Інколи видається, що тут нічого робити офіцерам поліції, почасти, бо останній злочинний випадок було зафіксовано дуже давно. Ще коли маленька Емілі навіть не просилася на світ. Причому, в неї і в помислах подібного не роїлося. Тоді скажений собака Діккенсів, котрого господарі жадали ближчим майбутнім усипити, зненацька зірвався з ланцюга й чвалом покульгав на своїй трійні у поле, де син Миртюків, уособлюючи в собі жаргон пастуха, – випасав худобу. Двох корівок: «Машу» і «Дашу» і ще сімох кіз, чиїх прізвиськ не запам‘ятав і сам господар, тож щодня вигадував їм нові ймення. Ну як випасав? Назвімо це самостійним непосильним трудом, оскільки, поки корови з козами так непоштиво ласували вранішньою травицею (ще з проблисками вологи) і всіляко кривилися перед своїм пастухом, – Миртюків любисток, котрого в народі прозвали Лазло, саме спочивав на копиці сіна, підперши голову руками. Зодягнений він був на легкий манер. Тонкі шорти темнуватого розливу, в яких Лазло не так давно допомагав батькові із фарбуванням хліву; дірява футболка, котру мати вже давно воліла кинути на ганчірки, мовляв, що вона ні на що більш не годиться, бо й від мух не порятує, якщо доведеться захищатися. Одначе Лазло завжди суперечив їй, що хоч вони не з бідної сім‘ї, як на кінець двадцятого сторіччя й перші проблиски двадцять першого, – зайвої копійчини в штанях носити не буде зайвим клопотом. Худорляві, проте смугляві ступні загорнулися у старі, понівечені сандалі. На голові стирчала кепка, звернута на бік, як у «крутих» хлопців, хоча таким Лазло ніколи не був, і в зубах перемішувалося лагідне стебельце свіжої пшениці, щойно скошеної його дядьком. Це був пізній літній ранок близько двадцять другого червня – найбільшого сонцестояння. Сонце захоплювало дедалі більше ділянок тіла Лазло, бо ж ховатися в тіні він не бажав. Там водяться безжальні хижаки, котрим лише дай нагоду почастуватися – нічого не втратять, тобто, комарі та червоний вид мурах. А різноманітних комах, які жадають людської смерті, але ніяк не можуть цього досягти, того літа було не на одну пригорщу більше.

    Лазло заліз поверх копиці сіна, як завжди це повторював щодня, розворушивши гніздо кочівників у вигляді мишей-сиріт і різних видів гадюк. Пацюків чи змій Лазло не боявся. Він узагалі міг похвалитися безстрашним характером, іза чого йому заздрили більшість хлопців його віку у селі. А ще він був неймовірної краси парубок. З нього хоч картину малюй. Трудолюбивий. Жоден вид роботи йому не був непосильним чи лячним, хоча йому лишень чотирнадцятий минало. Умів водити татовим трактором чи копійкою дев‘яносто другого року випуску, кислотно-зеленого забарвлення. Коли його батько тільки повернувся із заробітків з Чехії, одразу придбав ту ласточку. Новеньку. Щойно із салону. Ех, яке тоді щастя було у сім‘ї Миртюків, слова не знайти, щоб описати. Вони ніяк не могли натішитися такій нагоді, адже машина в ті роки була неабияким хорошим стартом для торгівлі. На той час у Миртюків ще зберігалися двадцятеро курей і понад тридцять качок, двоє телят і півень. Продукцію потрібно було кудись дівати, бо ж у селі весь ринок був переповнений їхнім м‘ясом, яйцями та молоком. Зрештою, Лазло був вимушений зізнатися, що на п‘яну макітру зачепив сусідню осику й ледь не зрубав її, залишивши знамениті вм‘ятини і подряпини на ласточці. Як тоді батько Лазло репетував, як лютував, а як бідкався! Словом, він більше ніколи не підпускав Лазло до копійки, навіть попри протести дружини. Отож, довелося малому Лазло задовольнятися лише родинним трактором, котрого ще його дід по батьковій лінії надбав.

    Лазло зростав у хорошому достатку, чого не могли похвалитися більшість його односельчан. Але при цьому, завжди залишався струнким і худоребрим, неначе його вдома не годують. Ріс він цілком звичайним хлопчачим життям. Обзавівся невеликою дещицею друзів і навіть дівчиною, з якою вже одного разу під похилою вербою, що коло озера, – траву заминав. Він завжди був привітним і чемним. Щонеділі його можна було перестріти у церкві на службі Божій, причому, він був украй пунктуальним і ніколи ні на хвилю не запізниться. Решту шість днів допомагав предкам поратися по дому, на городі чи у полі, як-от того дня. Він був слухняним і завжди допомагав своїм «старим», як він їх ознаменував серед кола друзів. Однак були у нього й гріхи. Їй-бо, святі на небі балансують. Одним таким гріхом була випивка. А тягнуло його до пляшки, мов магнітом. Матір інколи проказувала, що це нечистий вселився в її сина і змушує його до маніпулятивних дій.