Частина 9 «Новий шлях»

1

Сьогоднішнім теплим, літнім ранком, коли нестерпна злива вщухла, а її найкращий товариш вітер втратив свої повноваження, Джона везуть у чорному, старенькому фіаті (який заледве п'ятдесят на спідометрі показує) до його майбутнього житла. Хлопець визирає з вікна на природу, яку вони минають. На жовті, як золото поля та зелені квітучі дерева. На робочих, котрі трудяться в поті чола на полях, їздять на комбайнах чи збирають плоди з дерев. Джона іноді тішило чудернацьке вбрання трудівників. Із голим торсом, продовгуватими, широчезними штанами, немов шаровари, у шльопанцях і в головних уборах. Щоб не дістатися сонячного удару. Між зубами затиснуті цигарки. Можливо, він усім цим насолоджується востаннє перед довгими роками поневолення. В даний момент Джон мріє тільки про одне: «лиш би по-швидше все закінчилося». Хлопець, як і його матір – ненавидить зміни, а ще дужче – соціуму, одначе соціум завжди слідує по його слідах, не відпускаючи далеко від себе. Його дуже важко позбутися.

     Тиждень тому суд виголосив вирок: Німерію позбавлять батьківських прав, і якщо хлопця ніхто не всиновить – його заберуть до дитбудинку. Причому, якнайдалі від оселі, щоб не з‘явилося спокуси вчинити втечу або помсту супроти пращурів Стівена, оскільки це було їхнім побажанням, яке так радо і щиро задовольнив зовсім «непідкупний» суддя. На суді були присутні батьки близнючок; дочок вони не взяли, бо ті ще надто малі. Можливо, завадили б проводитися  судовій справі. Джон всім серцем своїм надіявся, коли суддя запитав: «хто хоче всиновити цього молодого хлопця?», що відізветься Джері, батько дівчат. Але чоловік сидів мовчки, склавши руки, ніби ні в чому й не бувало, у той час, як його похресника, котрого він присягався одинадцять років тому і перед богом і перед людьми – захищати й дбати про нього, засуджували немов страшного злочинця на страту. Мати Джона кляла той день, коли народився Стівен. Її вивели з криками і пронизливими вересками попід пахви із суду. «Господи, мамо, невже не можеш бодай колись не осоромити свого обличчя?» Гранд не прийшов узагалі. Чоловік вважав, що він вище цього і що Джона давно потрібно було здати до притулку чи, навіть до колонії для неповнолітніх. Адже він не заробляв гроші, а лише недоцільно витрачав їх на всілякі дурниці і не слухався свого вітчима.

    Як жахливо б це не звучало – Джон програв суд. Адвокат, якого запропонував уряд, оскільки у батьків хлопця коштів не вистачало на послуги приватного адвоката – зробив усе можливе. Він дійсно боровся за Джона ніби за власного сина, якого хочуть стратити. Витрачав купу грошей і часу, викладався на повну і все одно програв. Джон прекрасно розумів, що у них практично немає шансів виграти цей суд, тому що проти них об’єдналися знамениті люди. Можливо, не настільки знамениті, як Леонардо Ді Капріо чи Джоан Роулінг, але гарну репутацію і чималі заощадження вони надбали. Варто було їм змінити адвоката, як Джон програв суд. Адвокат хлопця розпустив містом чутки, що суддю теж підкупили, але ніхто не зміг знайти підтвердження цій гіпотезі, а гіпотеза, що нічим не підґрунтована, а  вибудовується лиш на одних припущеннях – назавжди залишається гіпотезою, або іншими словами: «брехнею».

     Побачивши, що ніхто не викликався всиновити хлопця, – суд закінчився на сумній ноті. Хоча, для кого як. Батьки Стівена, як і присутні того дня присяжні, – з полегшенням видихнули після завершення процедури.

    Улу Теодорівну також судили, але її коханець – директор школи, зумів довести невинність коханої, підкинувши вагомі докази на користь жінки. Він запропонував суду для розгляду кілька документів, в яких містилося залізне алібі Ули. В документах ішлося, про той час, коли стався конфлікт підлітків – жінка тоді проводила урок з географії і не встежила за шкільним порядком.

    Доказів, наведених стороною Стівена вистачило, щоб визнати Джона винним, і це був не самозахист, чи нещасний випадок. Акт нападу здійснився цілком на ґрунтових підставах.

     З хресним батьком хлопець не встиг попрощатися, тому що той вилетів із зали через задній вихід, немовби чужинець, і на крики малого хлопця – навіть не обернувся. Мабуть, усім стане легше, коли Джона заберуть нарешті до притулку. Ізолюють його від суспільства. І Аманда мирно житиме, і близнючки встигатимуть за шкільною програмою, бо останнім часом вони були задіяні в усіх проблемних ситуаціях, в яких звинувачували хлопця, й скотилися у шкільній програмі на середній бал. Він немов магнітом притягував усі негаразди до себе, а той хто дружив із ним – перебирав на себе чуже нещастя.

     Дівчата теж хотіли прийти попрощатися з Джоном, проте їм заборонили батьки. Джон досі не може осягнути, що такого він накоїв, щоб викликати подібне ставлення до себе. Невже вони справді повірили в провину Джона? Мабуть, так. По правді кажучи, хлопець й сам під кінець справи почав вірити у свою провину.

     З дому Джон не взяв з собою нічого, бо й не встиг надбати якихось речей. Єдині його вірші й роман – були знищенні назавжди батьками як фізично, так і психологічно, а зрештою, хлопець не бажав би й так тягти із собою єдину копію своєї творчості, оскільки не вірив у її популярність, а діти в сиротинці можуть з нього іза цього насміхатися. Досить уже! Він вчинив погано. Ледь не вбив свого однокласника в пориві гніву, а пізніше намагався брехнею себе виправдати. Йому немає виправдань. Тож тепер, як дорослий чоловік, він повинен понести відповідальність за свої вчинки. Інколи краще відпустити канат, який обвиває важким тягарем довкола рук, ніж тримати його і скиглити на життя. «З літературою, як і з творчістю в цілому – покінчено», – твердо вирішив Джон. Його вірші й романи існували ще в сиву давнину, коли хлопець жив минулим, а варто жити теперішнім і майбутнім, якщо хочеш чогось досягти. Він готовий покінчити із цим раз і назавжди, тим паче, коли уявлення про творчість його давно уже покинула, ще з тих пір, як батьки викрили його починання й познущалися над ним, спаливши рукописи, а вони були для малого хлопця неабияк цінні, і до того ж, – єдиним спасінням від похмурого світу. Навіщо себе заставляти жити, як невдаха? Краще забути про це і жити далі, адже життя продовжується, воно ніколи не стоїть на місці, не зважаючи на те, чи його носій іще рухається кудись, а чи застряг на одному місці. Можливо, притулок якраз стане для Джона тим новим починанням, новим життям, в якому все нарешті налагодиться, ніж у минулому, а творчість його лише спинятиме на місці, з якого він так рвучко намагається вирватися. Десь глибоко в душі Джон розуміє, що бувають речі набагато гірші, ніж він пережив за свої одинадцять. Хтось бориться з важкими недугами. У когось онімілі кінцівки, що унеможливлює рух та повноцінне функціонування індивіда. В когось, можливо, померла друга половинка, котру він/вона кохали більше за власне життя, або діти. Бувають випадки, коли одна катастрофа кардинально змінює існування людини. Серед цих усіх проблем – ситуація, в якій зараз перебуває Джон, виглядає зовсім сміховинною. У притулку проживають багацько дітей, особливо підлітків, а підлітки на сьогоднішній час бувають дуже жорстокими. Але це не причина, щоб опускати носа. Хлопець свято вірить, що в притулку знайде друзів, справжніх друзів. Познайомиться з непоганими людьми. Згодом, по завершенні закладу, – влаштується на прекрасну роботу, або поступить вчитися до університету. Зустріне ту саму, одну-єдину дівчину, яку покохає й у них утвориться сім’я, а про цей поганий відрізок життя усі забудуть, і ніхто більш про нього не згадуватиме. Цей пункт і полягає у мрії хлопця, а щоб до нього дійти – варто усе відпустити, весь той тягар, що навис над ним темною хмарою уже давно в минулому. В тому числі варто забути і про літературу, адже це прояв слабкості, а ніхто не поважає слабких у подібних закладах.