Частина 8 «Наслідки»

1

Велика темна зала, виготовлена з темного, полакованого дуба і сосни, підперезана залізними ручками меблів – стояла у цілковитій тиші й пітьмі, крізь яку жоден промінець світла не мав змоги прокрастися, оскільки надворі лляв страшний, безжальний дощ, а вітер підхоплював тонкі, видовжені краплі й жбурляв ними у вікна будинків та автівок з такою інтенсивністю, що з кожною хвилиною все менше довіряєш міцності вікон. Вітер намагався перебрати всю увагу на себе і зрушити з місця темні хмари, що осіли важкими плямами у небі. Погода лютувала не своїм жаргоном, наче відчуваючи весь той біль і несправедливість, нотки котрих можна відчути в тутешньому повітрі, немов дорогі парфуми. Доки темна, порожня зала незворушно трималася своєї форми, поглинена у мертвій тиші, котру не завжди й у моргу зустрінеш, – її вигляд, немов стародавній будинок жахів, в якому відбувалися суцільні негаразди, він був по самісінькі вінця наповнений проблемами і жорстокими смертями, у повітрі відчувалося дивне наелектризоване відчуття, як у місці, де незабаром повинна прокреслитися блискавка, а його мешканці помирали в лютій агонії за загадкових обставин, у порядку, в якому обрушуються володіння карткових будиночків, – стояла непорушно, недоторканно, немов та леді із крижаним серцем, яка може похвалитися неймовірною вродою, однак близько до себе нікого не підпускає.

     Зала набрала вигляд дуже великого, просторого і чітко окресленого приміщення, що з усіх сторін оточене вікнами та різноманітними, стародавніми (і не дуже) меблями. Вікна заполонили неприступні решітки. Збоку височіють височезні грати, котрі своєю висотою не поступаються навіть двометровим деревам. До цієї так званої «клітки» ведуть всього одні залізні двері. Сама ж клітка оснащена панорамними вікнами, крізь які простягаються геть усі горизонти зали, і того, що там знаходиться. Стеля вкрита золотистим порошком з частками діамантів, що спільними зусиллями утворює візерунок Вінстона Черчилля з простягнутою рукою в сторону свого народу, а в тій руці він стискає стародавній сувій пергаменту, щільно замкнений на червону печатку. Важко уявити, якої цінності являє собою цей документ. Ясна річ, що він важливий, та наскільки? У залі розміщено п'ять рядів столів і стільки ж стільців, які теж виконані із темного, давнього і понищеного чужими ногами, руками і сідницями дерева. З протилежного од клітки боку розташований великий стіл з кафедрою, а також сумно усім злочинцям відомий молоток. У повітрі витають дрібні часточки пилу, які осідають поверх усіх нині присутніх меблів. А за вікном весь час ллє дощ. Саме так Джон описав би дану будівлю у котрій він зараз знаходиться. 

     Хлопець сидить біля свого адвоката у наручниках і чекає на суддю, наче справжній злочинець. Йому дали можливість сидіти на волі, на лаві, поміж інших присутніх, «вільних» громадян, а не в клітці, оскільки, за рішенням суду та усіх сьогодні присутніх, – одинадцятирічний хлопчак не несе загрози дорослим людям. Проте, дане рішення все ж не зуміло подарувати маленькому дещицю щастя на сумному, всіяному шрамами й синцями обличчі. Навпроти них облаштувалися батьки Стівена, теж зі своїм адвокатом. Позаду них галасувала чималенька юрба людей, котрі зібралися сьогодні, щоб підтримати або навпаки – розкритикувати обидві сторони, і зрештою, рішення судді. Джон подивився ліворуч і побачив, як нервові і заплакані батьки, ще наче молоді, але вже з проблисками молочного волосся, емоційно перемовлялися з адвокатом, стосовно правильності слів, аби Джон відповів за свої вчинки так, як цього подобає закон. Мати стривожено давилася слізьми, протираючи хустиною в який раз червоні від сліз очі. Її чоловік тим часом уважно вислуховував настанови від адвоката й масажував жінці спину й руки. Дехто з людей (особливо агресивно налаштованих) кидалися папером у них. Адвокат Джона теж розповідав, що говорити, коли того розпитуватимуть, проте хлопець мав завчені слова на цей випадок. Він знав, що суду не виграє, адже перемагають гроші, а не справедливість. Справедливості у цьому світі не існує. А він, навіть якщо позбудеться усіх своїх органів – не певен чи бодай на крихту зрівняється з тими невичерпними фінансами предків Стівена. І розуміючи це, він склав руки до купи, не збираючись раніше часу здаватися. Хтозна, його адвокат назвав мізерний шанс на успіх, можливо, йому поталанить і цього разу.

2

Розчинилися двері навстіж з іншої сторони зали і всі замовкли, спрямувавши свої жалюгідні очі у сторону, де прочинилися двері. Зайшло двоє людей у класичному костюмі з дивовижними ковпаками на головах, котрі Джона насмішили. Подібної форми головних уборів він бачив лишень у студентів, котрі завершують навчання, і то по телику. Чоловіки занесли стоси невідомих паперів і розклали їх по окрайцях столу. Один із них поставив папери на кафедру і промовив рупорним, але лунким, майже як у дівчини голосом:

     - Встати, суд йде! – крикнув він, щоб його гул розлетівся по цілій залі, і кожен, навіть глухий його почув. І це спрацювало. Джон з адвокатом встали перед своїм місцем. Батьки Стівена із своїм адвокатом – теж. Люди, що сидять позаду них – повторили дії.

     До зали увійшов рудий чоловік з веснянками на обличчі. Решту лиця покривала густа борода, зав'язана на старо-англійський манер у хвостик. Кучеряве, руде волосся, не природнього кольору (либонь, парик) – теж позаду чоловіка зав'язане на хвостик. Очі його карі і глибоко посаджені вешталися рядами, оцінюючи ситуацію, яка виникла перед ним. А люду зібралося багацько. Усі лавки були чиєюсь дупою заповнені. Навіть судді, зі свого крутого підйому, не знайти вільної місцини. Здебільшого прийшли друзі, колеги, кузени та рідня Стівена, щоб підтримати його жалюгідну сім‘ю у скрутному становищі. До Джона, наскільки міг судити хлопець, ніхто не прийшов. А він і не волів, щоб його таким хтось бачив. Бо становище у нього з кожним роком скрутніше. І здавалося, скрутніше вже нема куди, але повсякчас знайдеться якась проблема, котра випередить попередню. Джону подумалося, що чоловіку у школі вдавили очі до середини. Під очима виступили мішки і кривий, наче рибальський гак, закручений у праву сторону, вигнутий ніс. Чоловік, як на хлопця, доволі неприємний, а знаючи, що він буде вирішувати його долю – тільки додалося мінусів до його й так неприємної репутації. Суддя привітався із людьми й помістив вагу (близько вісімдесяти, а то й усі дев‘яносто кілограм, якщо судити на око) свого тіла на стілець за стіл. Решту натовпу, немов барани: повторили за ним. Прокурор з дзвінким тембром голосу витягнув із папки «Справа №96» папери і зачитав вміст одного із них: