Частина 5 «Шлях диваків»

1

День розпочався з прекрасної весняної погоди. Легесенький, дитячий вітерець повівав стебельця молодих ромашок. Червоні, як граната маки, високо тягнулися до сонця, щоб одержати багато поживних речовин. Пташки покинули свої домівки, аби відвідати усіх родичів, проспівавши їм вранішню пісеньку. Декотрі самці намагалися захопити серце самиць, а були й ті, хто прагнув удосконалити оселю, щоб захистити її від хижаків та природи.

      Джонні пролупив очі з першими півнями. Його збудили пташки своїм щебетанням.

     Ще сонний хлопець застелив матрац, на котрому останні два роки спав і, переодягнувшись у брудну й подерту шкільну форму – попрямував на кухню. П'яна Німерія саме курила сигарету, сидячи на підвіконні, через шпарину у вікні. Дим від сигарет просочувався крізь стіни і двері будинку. Жаский сморід супроводжував хлопця з кожним його кроком. Джонні зайшов тихенько, на пальчиках, щоб його не почула матір, і поки не помічено наближався до холодильника. Крок за кроком хлопець ступав дуже обережно, однак на третьому погорів – підлога під його малою масою тіла прогнулася і зрадницьки скрипнула. Хлопець застиг на місці, наче у грі червоне – зелене світло, і з острахом чекав реакції Німерії. Німерія вигнула брову і, не повертаючись мовила:

      - Чого так довго? Ти ледь не проспав! Я вже знудилася тебе чекати. Ти завжди думаєш, що світ крутиться навколо тебе, але це не так. Повір мені, хлопче, крім нас з Грандом ти в цьому житті узагалі нікому не потрібен! – повернулася з кислим обличчям до хлопця. – Що стоїш, як стовп? – йди їсти! Їжа стигне. Ти вже давно мав йти до школи, і не забувай після уроків зайти до магазину. Гранд тобі дає гроші не для того, щоб ти даремно витрачав час. Сьогодні у тебе додалося прибирання і Гранду закортіло борщу зі сметаною, тож піднімай свою задницю і роби щось корисне, бо лише байдикувати вмієш, чортове поріддя! – одвернулася лицем до вікна і з переможним поглядом завершувала курити сигарету, загасивши недопалок, на щастя, не об тендітне тіло хлопця, а в раму вікна. Випустила рештки попелу й останній наплив диму, після чого зачинила вікно.

      Отримавши того, чого хлопцеві найбільше не хотілося, – він, сповнений відчаю і водночас впевненості, що більше його не займатимуть, – відчинив холодильник, двері видали пронизливий звук старості, яка цілковито поглинає цю дивовижну річ, що зберігає продукти у свіжості довгий час. Бодай щось Гранд нещодавно полагодив. Затряслися консерви і пляшки молока у середині, замиготіла біла лампочка. Джонні взяв вчорашні бісквіти з сиром і пляшку молока. Бісквіти поклав на пічку і витягнув зі схованки у стіні діряву сковороду.

      - Скільки разів нагадувати, щоб бісквітів не торкався! Вони для мене і Гранда! Ти їх не заслуговуєш! – криком ошпарила Німерія, мов змія і випалила поглядом не одну дірку в душі хлопця. Жінка відібрала у рідного сина їжу з-під носа і кинула її зі злістю у холодильник. Витягнула натомість звідти хліб, що тижня два тому покрився цвіллю. Тепер він не світлий, а повністю зелений. Навіть, якщо добряче придивитися, – неможливо роздивитися місця, котре не приховала б у своїх володіннях смертельно-небезпечна зелень. І кинула скибку хліба синові, немов тому собаці.

      - Ось, це можеш їсти, – вийшла з кухні і на порозі додала: – І ще одне: ми з Грандом не вживаємо молока, тому не використовуй недоцільно гроші, бо навіть хліба не отримаєш, – тоді вийшла з тріском зачинивши по собі двері.

     Хлопець впав на стілець, котрий ледве його вагу витримував, взяв хліба до рук і розглянув його з усіх сторін. Хліб надзвичайно твердий і зелений. Здавалось, наче на ньому мох виріс, як у лісі. Покрутив хліб в руках, потім загорнув його у білу серветку (чи не єдину білу річ у цьому домі) і заховав у малій кишені портфелю. Молоко відпровадив туди ж. Затим натягнув портфель на плечі і покрокував до дверей. Одягнув ті самі кросівки, в яких був на лінійці минулого семестру. Вони для хлопця стали надто малі, бо ж хлопець не стоїть на місці, повсякчас росте. Та Джонні більше ні в чому йти до школи. Причесав свій неслухняний чуб. Взяв двісті динарів, що зігнуті у три погибелі лежали на канапі. Двісті динарів для продуктів, з яких складається борщ, надто мало, але більше грошей хлопцеві не довіряють, вважають-бо, що Джонні здачу собі залишить, або витратить на дитячі дурощі, чим Джон ніколи не славився.

     Хлопець спустився хиткими сходами до низу і вийшов на вулицю, де Гранд із «поважними людьми» перераховували чиїсь набутки, потягуючи цигарки. Сигарети з їхніх з матір‘ю ротів ніколи не виходили. Вони сиділи на лавці і щось голосно обговорювали. Скрізь їх оточили порожні пляшки від горілки. Коли Джонні вийшов з під'їзду – всі враз замовкли й звернули на нього увагу, неначе там Голлівудська зірка простувала. Хлопець пришвидшив темп, аби його не зачепив Гранд, проте марно. Джонні тільки-но їх оминув, як Гранд встав з лавки і пішов слідом за хлопцем.

     - Стій! – крикнув той навздогін хлопцеві. Джонні закляк на місті, наче його паралізувало і оглянувся назад. Худий, старий і з перекошеним обличчям, Гранд наздоганяв його.

     - Ти куди?

     - До школи.

     - Тобі дала Німерія гроші?

     - Авжеж.

     - Скільки? – невідривно насупив брови Гранд, оглядаючи хлопця змірювальним поглядом, зверху вниз, неначе останнього злодійчука.

     - Двісті.

     - Ти знаєш, що повинен купити?